Едвард Ваді Саїд - Орієнталізм

клепки. В цьому місці вірші Данте не щадять читачевої уяви, й він не проминає жодної есхатологічної деталі, що є наслідками такої екзотичної кари — Магометові нутрощі та екскременти описуються з усіма можливими подробицями. Магомет розповідає про свою кару Данте, пояснюючи її суть і причину, він показує йому також Алі, котрий іде поперед нього в шерезі грішників і котрого диявол, що йде з ним поруч, розколює на дві половини; Магомет також просить, щоб Данте остеріг такого собі брата Дольчіно, священика-ренеґата, чия секта закликала до усуспільнення жінок та майна і якого звинуватили в тому, що він держить коханку, про муки, які на нього чекають. Читач не може не помітити, що Данте бачить аналогію між огидною чуттєвістю Дольчіно та Магомета, а також між їхніми претензіями на теологічне верховенство.

Але це ще не все з того, що Данте повідомляє нам про іслам. Раніше в тому ж таки «Пеклі» він зустрічається з невеличким гуртом мусульман. Авіценна, Аверроес і Саладін перебувають серед тих доброчесних поган, до яких належать також Гектор, Еней, Авраам, Сократ, Платон та Арістотель і яких поміщено в першому крузі Пекла, де відбувають мінімальну (й навіть почесну) кару за те, що не мали нагоди спізнати радість Христового одкровення. Данте, звичайно ж, захоплюється їхніми високими чеснотами та перевагами, та оскільки вони не були християнами, він змушений приректи їх на пекельну кару, нехай і легку. Вічність спроможна усунути будь-яку різницю, це правда, але специфічні анахронізми та аномалії поміщення дохристиянських світочів у одну категорію «проклятих поган» разом із постхристиянськими мусульманами не турбує Данте. Попри те, що Коран називає Ісуса пророком, Данте воліє розглядати великих мусульманських філософів та царя як людей, що не мають найменшого уявлення про християнство. А те, що вони можуть жити на тому самому почесному рівні, що й герої та мудреці класичної античності, це те саме антиісторичне світобачення, яке було й у Рафаеля, коли він створював свою знамениту фреску «Афінська школа», де Аверроес штовхається ліктями у стінах академії з Сократом і Платоном (щось подібне відбувається й у {96} Фенелоновому трактаті «Dialogue des morts» («Діалог мерців») [1700 — 1718], де відбувається дискусія між Сократом і Конфуцієм).

Ті витончені розрізнення та аналогії, які ми бачимо в поетичному сприйнятті Данте ісламу, є прикладом схематичної, майже космологічної неминучості, з якою іслам та його визначні представники стали витворами західного географічного, історичного і, передусім, морального світогляду. Емпіричні відомості про Схід чи про якісь там його частини важать дуже мало; важливим і вирішальним є те, що я досі називав орієнталістським баченням, яке жодною мірою не асоціюється тільки з уявою вченого-фахівця, а є радше спільним надбанням усіх, хто думав про Схід на Заході. Могутня сила Дантової поетичної уяви інтенсифікує, радше посилює, ніж послаблює, репрезентативність цих мислених картин Сходу. Магомет, Саладін, Аверроес і Авіценна стають елементами цієї візіонерської космології — вони зафіксовуються в ній, замикаються в її категоріях, і за ними не залишається нічого, окрім їхньої «функції» і тих ролей, які вони мають грати на сцені, де час від часу з’являються. Ісая Берлін так це описує:

«В такій ... космології світ людей (а за деякими версіями, й цілий усесвіт) — це одна-єдина всеохопна ієрархія; тому пояснити, чому той або той об’єкт є такий, який він є, там, де він є і коли він є, і робить те, що він робить, — це eo ipso сказати, яка його мета, як успішно він її здійснює і якими є відношення координації та субординації між цілями різних спрямованих-на-досягнення-цілі сутностей у тій гармонійній піраміді, яку вони сукупно утворюють. Якщо це правдива картина реальності, тоді історичне пояснення, як і кожна форма пояснення, має полягати передусім у атрибуції індивідів, груп, націй, видів кожного до властивого йому місця в універсальній структурі. Знати «космічне» місце речі або персони — це сказати, чим вона є і що вона робить, і водночас пояснити, чому вона має бути, і робити те, що вона робить. Отже, бути і мати цінність, існувати і мати функцію (і здійснювати її більш або менш успішно) — це одне й те саме. Структура, і тільки вона, утворює та усуває і наділяє метою, тобто цінністю і значенням, усе суще. Зрозуміти {97} означає сприйняти структуру... Чим невідворотнішим уявляється буття події, акції або персонажа, тим глибше пощастило дослідникові проникнути в його суть, тим ближче ми підійшли до кінцевої істини.Це підхід глибоко антиемпіричний» 51.

Тим самим (латин.).

Таким, власне, і є орієнталістський підхід у загальному плані. Як і магія та міфологія, орієнталізм має характер самодостатньої, самопідсилювальної закритої системи, в якій об’єкти є тим, чим вони є, тому що вони є тим, чим вони є, тепер і завжди, з онтологічних причин, яких жодний емпіричний матеріал не може ані змістити, ані змінити. Сутичка Європи зі Сходом, і зокрема з ісламом, зміцнила цю систему репрезентації Сходу і, як на це було вказано Анрі Піренном, перетворила іслам на символ того аґресивного чужинця, на боротьбу з яким були спрямовані всі сили європейської цивілізації, починаючи від середніх віків. Занепад Римської імперії внаслідок варварських вторгнень мав своїм парадоксальним результатом проникнення варварських звичаїв у романську та середземноморську культуру; тоді як, на думку Піренна, наслідком ісламського нашестя, що розпочалося в сьомому сторіччі, було відсунення центру європейської культури від берегів Середземного моря, які стали тоді арабськими провінціями, далі на північ. «Германізм почав відігравати свою роль у історії. Доти романська традиція не уривалася. Тепер же почала розвиватися ориґінальна романо-германська цивілізація». Європа замкнулася в собі: Схід, у тому випадку, коли він не був просто місцем для торгівлі, в культурному, інтелектуальному та духовному плані опинився поза Європою та європейською цивілізацією, яка, за словами Піренна, перетворилася на одну велику християнську спільноту, чий зміст збігався зі змістом терміна ecclesia...* Захід почав відтепер жити своїм власним життям» 52.

Церква (латин.).

У поемі Данте, у працях Петра Превелебного та інших клюнійських орієнталістів, у спрямованих проти ісламу трактатах християнських полемістів, від Ґіберта Ноґентського та Беди до Роджера Бекона, Вільяма Триполітанського, Бурхарда Сіонського та Лютера, в «Поемі про Сіда» та в «Пісні про Роланда», {98} а також і в Шекспіровому «Отелло» (цьому «бідоласі, від якого відвернувся світ») Схід та іслам завжди постають як чужинці, покликані зіграти особливу роль усередині Європи.

Уявна географія, від яскравих образів, що їх ми зустрічаємо