Люк Бессон - Артур і мініпути

Касир, він же й кондуктор, натискує великий важіль, схожий на стрілку годинника. В жолоб, зроблений з половинки бамбукового стебла — такого, як у Артуровому водогоні, — падає великий лісовий горіх і з гуркотом котиться над головами наших героїв.

Прокотившись над поляною, він зупиняється над якоюсь складною конструкцією, призначення якої навіть для Артура — повна загадка.

Касир-кондуктор виходить із своєї кімнатки і шкандибає до горіха, щоб відчинити дверцята в шкаралупі. Тепер горіх стає подібним до кабіни фунікулера.

Троє мандрівників залазять усередину. Горіх порожній, тільки вздовж стінок тягнуться лавки, виточені із горіхового ядерця. Селенія смикає звисаючу зі стіни горіхову мембрану і та оперізує дівчинку, як ремінь безпеки.

Артур дивиться, як робить Селенія, і повторює її рухи. У нього в голові рояться тисячі запитань, однак він мовчить.

— Компліменто моменто! — говорить кондуктор, зачиняючи дверцята.

РОЗДІЛ 13

Бабусенька обережно прочиняє двері в онукову кімнату. Хлопчик ще спить, з головою закутавшись у ковдру. Ну й добре. Вона встигла приготувати йому сюрприз. Бабусенька відчиняє двері навстіж і урочисто заходить у кімнату, несучи перед собою на таці розкішний сніданок на чудовому перламутровому сервізі.

Вона ставить тацю на краєчок ліжка, сідає сама і, задоволено усміхаючись, повідомляє:

— Сніданок готовий!

Їй ніхто не відповідає. Поплескавши по ковдрі, бабусенька йде до вікна і розсовує занавіски. Ясне сонячне проміння заливає кімнату й освітлює тацю зі сніданком. Так, бабуся й справді потрудилася!

— Уставай, лінюх! Скільки можна спати! — каже бабуся і, не чекаючи відповіді, зісмикує з хлопчика ковдру.

Ой! Невже онук перетворився на пса? Коли переляк минув, бабуся розуміє, що це Альфред окупував Артурове ліжко і виспався в ньому. Задоволений із свого жарту, пес махає з усієї сили хвостом. Але бабусі не до жартів.

Вона, як молода, збігає сходами, вискакує на ґанок і голосно кличе:

— Артуре!

Сидячи в горіховій шкалалупі, хлопчик цього не чує. Та ще й у цю мить він якраз намагається убезпечити себе від несподіванок і пристібнути ремінь. Тим часом Барахлюш витягує із наплічника маленьку білу кулю, легесеньку, як пух кульбаби, і енергійно нею трясе. Кулька починає світитися. Тоді мініпут випускає її з рук і вона поволі пливе в повітрі, осяваючи кабіну, ніби дзеркальна куля на дискотеці.

— Нічого не вдієш — я захопив лише білу кулю, — виправдовується Барахлюш так, ніби він усіх пригостив червивими яблуками.

Артур у захопленні від кульки — навіть у своїх найфантастичніших мріях він не припускав, що потрапить у таку надзвичайну пригоду!

Через тріщини в шкаралупі він намагається роздивитися, які події розгортаються ззовні. З одного боку до загадкової конструкції, над якою завис горіх-фунікулер, видно прозору прибудову: вона скидається на капітанську рубку пасажирського лайнера. В ній біля пульту керування, перед величезним екраном, стоїть масивне крісло, в якому солодко спить машиніст. Зненацька його щось виштовхує з крісла. Він спочатку підскакує, потім плюхається на сідниці і, ще зовсім сонний, як у лихоманці, починає клацати різними тумблерами. На екрані висвітлюються назви сімох мініпутських континентів і бігає стрілка, що світиться. Поступово вона заспокоюється і повільно сповзає до темної частини екрана, де світиться зловісна назва «Заборонений континент». Складний механізм починає рухатись — а разом з ним і горіх.

— Щось мені невтямки, як це у вас мандрують, — вдавано наївно говорить Артур.

— Та ж елементарно — в горіхах! — знизує плечима Барахлюш. — А хіба є інший спосіб? — Юний принц розгортає карту — на ній зображено всі Сім Континентів. — Ми зараз отут. А нам потрібно туди! — Барахлюш водить пальцем по карті. І вираз його обличчя зовсім не міняється — ніби він планує прогулянку за місто.

Артур схиляється над картою і намагається зрозуміти, в яких саме закутках його саду розташовані континенти мініпутів. Судячи з малюнка, Некрополіс десь неподалік від сараю.

— Ага! Зрозумів! — несподівано вигукує хлопчик. — Некрополіс стоїть прямо під резервуаром з водою.

— Як це — під резервуаром? — раптом захвилювалася Селенія.

— А так. Вода для різних потреб зберігається у великому резервуарі, а він стоїть саме над Некрополісом.

Бабусенька йде до сараю і засвічує лампу. Але в ньому нікого немає.

— Де ж він міг подітися? — запитує вона Альфреда, але той у відповідь весело помахує хвостом. Пес переконаний, що навіть якби він сказав правду, то бабусенька не повірила б.

— А скільки літрів води у твоєму резервуарі? — тим часом цікавиться Селенія.

— Кілька сотень, — відповідає Артур. Обличчя принцеси хмурніє.

— Здається, я знаю, що він замислив.

— Хто «він»?

— Він — це У, — роздратовано відповідає принцеса. Вона вважає, що всі повинні розуміти її з півслова.

— А-а-а! Ти маєш на увазі плани Упиря? — уточнює Артур, у черговий раз забувши про заборону згадувати ненависне ім'я. Барахлюш і Селенія здригаються. Хлопчик розуміє, що знову провинився.

— Ой! — вигукує він і затуляє долонею рота.

Сказане вголос прокляте ім'я — завжди на біду. Ось і зараз: після Артурових необережних слів почувся глухий звук, ніби десь у бер лозі прокинувся дикий звір.

— От гамуль двогорбий! — вибухає лайкою Селенія. — Тебе що, не вчили тримати язик за зубами?

— Перепрошую… я… мені… — мимрить Артур. У нього аж серце зайшлося.

Машиніст виходить із кабіни, бере слухову трубку і прикладає її до стіни великої вирви, що завершує таємничу споруду. До нього долинає глухе буркотіння. І цей звук наростає!

— Рушаємо в Некрополіс за десять секунд! — вигукує машиніст, одягаючи захисні окуляри.

Барахлюш дістає із наплічника дві м'якенькі рожеві кульки.

— Візьми муф-муфи, щоб заткнути вуха, — пропонує він Артурові.

— Дякую, не треба, — відповідає хлопчик. Він з цікавістю розглядає вібруючу підлогу горіхової кабіни.

— Це ти даремно. Муф-муфи класні, зовсім нові, ними ще не користувалися. Хутро самоочищується, отже, можна використовувати і…

Раптом він замовкає, бо Селенія не витримує і заштовхує муф-муфи йому в рот. Підлога вібрує сильніше, кабіна здригається і, щоб не впасти на підлогу, Артур обома руками вчепився в край лавки. Машиніст клацає тумблерами — індикатор сили досягає позначки «максимально».

Бабусенька в розпачі. Вона тричі обійшла дім і п'ять разів сад. І нікого не знайшла. Жодного сліду немає. Повернувшись на ґанок, вона складає долоні рупором і кличе:

— Артуре-е-е-е!

Кабіну неймовірно трясе, навколо все гуде, проте Артур чує, як удалині хтось його кличе. І не раз. Приклеївшись до тріщини в шкаралупі, він намагається збагнути, звідки ж лунає голос.

— Невже це бабусенька мене кличе? — непомітно для себе вголос промовляє він.

— Поїхали! — відповідає йому машиніст.

Над машиністом автоматично розкривається парасоля, і в ту ж мить з вирви, над якою завис