Люк Бессон - Артур і мініпути

горіх, виривається справжній гейзер. Горіх був припаркований над механізмом автоматичного зрошення. І тепер сильний струмінь води підкидає шкаралупу вгору — подорож починається.

Злетівши на висоту кількох метрів, горіх мчить над садом, неначе літак у небі. В щілину Артурові видно бабусеньку: постоявши на ґанку, вона збирається зайти в дім.

— Бабусенько-о-о! — гукає Артур так, що, здається, тонкі стінки шкаралупи не витримають і розлетяться.

Селенія шкодує, що не тому супутникові заткнула рота муф-муфами.

— Я тут, бабусенько! — знову репетує Артур, однак його голос, вирвавшись назовні, миттєво тане в повітрі.

Бабуся, звісно, нічого не помітила і нічого не почула. Постоявши ще трохи, вона перевірила роботу автоматичної зрошувальної системи і почала послідовно вимикати розб-ризкувачі.

А Барахлюш нарешті виплюнув муф-муфи.

— Це нечесно, Селеніє! Муф-муфам не місце в роті. Через тебе я захотів пити!

— Нічого! Ззовні стільки води, що всієї і не вип'єш! — пирхає Селенія, щось розглядаючи у щілину шкаралупи.

— Скільки нам ще летіти? — запитує Артур.

— Кілька секунд… якщо нічого не завадить, — стурбовано відповідає Селенія.

— Що це значить «якщо нічого не завадить»? — стривожився хлопчик.

— Якщо ми ні в кого не вріжемося! Або нас ніхто не зіб'є!

Артур переконаний, що Селенія даремно хвилюється.

— А хто нас зачепить у чистому небі? — насмішкувато питає він.

— Та хоча б ось той! — відповідає принцеса і відкидається на спинку лавки.

І справді, в цей час із-під струменів води в горіх врізається величезний джміль. Просто тобі лобове зіткнення! Хоча в останню секунду він усе-таки ледь-ледь міняє напрямок польоту і, ковзнувши по стінці горіха, з пошкодженим крилом каменем падає на землю. Горіх теж полетів зовсім в інший бік.

Пасажири запанікували. Така пригода гірша за землетрус.

Горіх кілька разів перевернувся в повітрі, упав на галявину, зарослу густою травою, прокотився кілька метрів і зупинився.

Пасажири попадали на підлогу, але швидко дають собі раду. Барахлюш повідомляє, що всі речі з його наплічника розсипались, тож йому доведеться повзати і збирати речі.

— Ось так завжди! — зітхає він.

— Я сто разів тебе попереджала: не тягни на собі стільки непотрібного мотлоху! — сердиться Селенія.

Артур з полегшенням зітхає: все чудово, він живий і нічого не зламав.

— Послухайте, у вас завжди мандрують таким чином? — уїдливо запитує він.

— На далекі віддалі подорожувати спокійніше, — відповідає принцеса.

— А-а-а-а… — сумнівається Артур. У глибині душі він переконаний, що з горіхами «далекого призначення» може статися і щось гірше…

Селенія визирає у щілину.

— Перечекаємо дощ. Нічого не видно.

Бабусенька спостерігає з ґанку, як автоматичні розбризкувачі по черзі припиняють свою роботу. Настала тиша. Її порушує тільки протяжне бабусине зітхання — вона так і не знайшла онука. Поблукавши ще трохи садовими стежками, бабусенька повертається в дім.

— Все! Дощу нема! Можна виходити, — повідомляє Селенія.

Барахлюш запихає в наплічник останні речі, а його сестра намагається відчинити двері — їх заклинило після падіння горіха.

— Бісів джміль! Він зламав нам двері! їх не можна відчинити!

На допомогу приходить Артур, але і йому не вдається зрушити двері з місця. А ззовні до горіха підповзає земляний хробак гігантського розміру. Горіх йому ні до чого — він хоче поласувати апетитним гнилим листям, що видніється з-під горіха. І хробак штовхає шкаралупу.

— Ну, що там ще?! — тривожно запитує Артур.

— Не знаю, — зізнається принцеса. — Та нам краще піти звідси.

Одним ударом чарівного меча вона розрубує шкаралупу. На біду, удар такий сильний, що дістається і хробаку: дві його половинки підлітають високо вгору. І шкаралупу трясе — усіх трьох підкидає вгору, вони б'ються головами об стелю і падають на підлогу.

Нікому й на думку не спадає, що Селенія зумисне розрубала бідаку. Але наслідки її необачного вчинку незворотні. Звиваючись у повітрі, половинки скручуються, як пружини, а потім випрямляються. Одна половинка-пружинка з такою силою б'є по горіхові, що шкаралупа відлітає на сотні кілометрів… перепрошую, міліметрів. Знову з наплічника Барахлюша все вивалюється на підлогу. Горіх падає на мокру траву, ковзається по ній і сповзає в потічок. А потім пливе по ньому, як маленький кораблик.

Артур відчуває, що його зараз знудить.

— Може, спробуємо зупинитися? — жалібно запитує він.

А тим часом у щілини починає просочуватися вода. Селенія заскакує на лавку з таким переляком, ніби до її ніг підповзли тисячі змій.

— Артуре, це вода! Який жах! Ми зараз потонемо! — галасує принцеса.

— Жах! Жах! — схлипує Барахлюш і тулиться до сестри.

— Що нам робити, Артуре?! Що робити? — в голосі Селенії відчувається відчай.

— Не знаю, що робити далі, а зараз нам треба втікати! — відповідає хлопчик і вихоплює з рук принцеси меча.

Він змахує чарівною зброєю і цілиться туди, куди вже встигла вдарити Селенія. Горіх розколюється навпіл — і обидві половинки пішли в самостійне плавання. Погано тільки, що Артур опиняється в одній, а Селенія з Барахлюшем — у другій.

Спочатку шкаралупка з хлопчиком пливе швидше, але ось Артур з жахом помічає, що його кораблик зменшує швидкість і починає поволі занурюватись у воду. Вузькі щілинки-віконця горіхового фунікулера виявилися якраз на його половинці.

— Артуре, на допомогу! — чути голос принцеси.

Ну ось, прошу! Вони кличуть на допомогу, а на дно йде він. Це йому треба допомагати! Але ж увічливість передовсім!

— Не бійтеся! Я зараз буду з вами! — кричить Артур, стоячи по пояс у воді. — Я добре знаю цей потічок: він незабаром поверне. І зачекаю вас на повороті!

— На якому повороті? — дивується Селенія. — Звідки ти знаєш, що там попереду? — кричить вона, та хлопчик уже не чує.

— До зустрічі! — вигукує він і, помахавши друзям рукою, стрибає у воду. Оглушений хвилею, він спочатку борсається, щоб утриматися на поверхні, а потім збирається з силами і допливає до берега.

— Ну й псих! — із захопленням вигукує Барахлюш, спостерігаючи за приятелем. Уміння плавати не належить до мініпутських чеснот.

Артур виходить на берег і зникає в густій траві.

Принц і принцеса обнімаються й заплющують очі, намагаючись перебороти страх.

— Я не хочу втопитися! — жалібно скиглить Барахлюш.

— Не бійся — не потонеш! Ми врятуємось! — заспокоює брата Селенія.

— Як ти гадаєш? Артур нас покинув? — запитує юний принц.

— Не маю поняття! — сердиться дівчинка. — У мене немає досвіду спілкування з людьми. Можливо, ти маєш рацію… — невпевнено додає вона.

— Ні! — перелякано репетує Барахлюш.

— Звичайно, він… Він зробив багато добра… — задумливо промовляє Селенія і замовкає. І раптом каже: — А якщо він уже вичерпав ліміт добрих справ?

Останню фразу Барахлюш не зрозумів, але сердите обличчя принцеси промовисто свідчить, що перепитувати її — значить «вичерпати ліміт». І він замовкає.

Артур щодуху біжить,