Люк Бессон - Артур і мініпути

пристосування, щоб посипати тістечка ванільним цукром. А коли допікатиме спека — ось віяло!

Барахлюш натискує кнопку — із корпусу ножика висунулося чудове японське віяло. Вдаючи, що надворі спекотно, мініпут закочує очі і обмахується ним.

— От здорово! Минулого року мені також подарували складаний ножик… Майже такий, як у тебе! — говорить Артур, не відводячи очей від стоніжки, яка не змінила напрямку руху. І стурбовано запитує юного принца:

— А щось у тебе є проти стоніжок?

— Звичайно! — і Барахлюш задоволено називає всі пристосування суперножа: рожоштопор і ножечете, клеєскріпки і розчиномазки, люлькогари і свистовушки, горло-щітки і пастошки, кошівшівки і сумокети, ламповерти і крутожерди…

Він ладен був перераховувати й далі, але Селенії його базікання діє на нерви.

— А чи нема в тебе такого пристрою, щоб заткнути тобі рота? — промовляє вона погрозливо і витягає меча…

Барахлюш ображено знизує плечима, а Селенія підскакує до стоніжки і, як колосся серпом, підрізає їй передні ноги. Від несподіванки тварина стає дибки — підіймає голову разом із частиною тулуба.

А наші герої пірнають під неї, як під естакаду, і йдуть наче в тунелі: над головами довге черево, а з боків колихається густа бахрома численних ніг.

Раптом стоніжка змінює курс на сто вісімдесят градусів: розвертаючись, сотні ніг здіймають таку куряву, що мандрівники починають безперервно чхати. Звуки, що вириваються із черева стоніжки на повороті, нагадують враженому Артурові ревіння «боїнга» перед посадкою. Тільки Барахлюш не дивується. Мініпути часто користуються таким способом пересування, бо під захистом дебелої туші та її численних ніг можна нічого не боятися. Принц на тому розуміється. І він продовжує вихваляти переваги улюбленого ножика:

— У ньому є навіть справжній пилокарст шороборочник, дуже корисний під час полювання пернишатих бандаруксів!

— А що це за птах такий — бандарукс? — запитує Артур, не відводячи очей від навислого черева стоніжки.

— Це не птах, а риба, — відповідає Барахлюш і знову береться вихваляти ножа. — У ньому є перекидний важіль, вибивачка для оксамиту, чистилка для свіжого винограду, мочилка для родзинок, рогатка для полювання на жаб, накафлонник та інша зброя: параблюмбум, антигиромалюгер, дванадцятиударний свисталон і навіть новий двосторонній кармагон…

Стоніжка переходить на галоп і швидко зникає у траві. На прощання вона здіймає таку густу хмару куряви, що наші мандрівники змушені заплющити очі і перечекати, доки вона осяде. Артур полегшено зітхає: цей мініпутський спосіб пересування йому зовсім не до вподоби.

— І нарешті, — Барахлюш підносить догори палець, — мій улюблений предмет — гребінець!

Він натискає на якусь кнопку, і з ножика вискакує маленький гребінець, оздоблений перламутром. Мініпут не приховує задоволення, причісуючи своє непокірне розкуйовджене волосся. Варто зауважити, що дія гребінця на голові Барахлюша непомітна.

— Ну, та-а-ак! Гребінця в моєму ножику не було! — сміючись, вигукує Артур.

Центральний вокзал — місце зустрічі всіх затятих мандрівників-мініпутів, розташований на майданчику серед лісової гущавини. Здалека він скидається на плоский камінь, що лежить на землі. Якщо ж придивитися, то розумієш, що камінь не один — їх два. А в щілині між ними мініпути вибудували вокзал, точніше, привокзальні приміщення. Та ні залізниці, ні якоїсь іншої дороги, яка б відходила від каменя, поки що не видно.

Уздовж кам'яної стійки з кількома віконечками можуть одночасно розміститися кількадесят пасажирів. Зараз там порожньо.

Селенія підходить до віконечка.

Над ним табличка: «Транспорт-експрес у будь-якому напрямку».

— Прошу мені сказати… — зазирає у віконечко Селенія.

Ніхто не озивається. Але через маленьке віконечко видно, що в освітленому смолоскипом приміщенні хтось є.

— Певно, мініпути не дуже люблять мандрувати, — звертається Артур до Барахлюша.

— Спробуєш бодай раз, зрозумієш, чому так мало охочих до подорожей, — насмішкувато відповідає принц.

Артур не розуміє, що той має на увазі. Але тут його увагу привертає якась штуковина на стійці, схожа на половинку апельсина. Він колись бачив подібні кнопки в готелях — на них натискали і лунав дзвінок. Хлопчик, не довго думаючи, з усього розмаху б'є по ній. Лунає пронизливий вереск, який переходить у шипіння! Здивований Артур бачить, як штуковина підстрибує і приземляється на тонюсінькі лапки-пружинки. Два повислих на довгих стебелинах очка з гнівом дивляться на Артура.

— Я… мені… перепрошую… мені здалося, що ви — це кнопка дзвінка, — виправдовується хлопчик.

Мабуть, звірятко його зрозуміло, бо образилося і заверещало ще пронизливіше.

— Перепрошую, я не хотів… я не знав, що ви — живий…, — плутається в поясненнях Артур.

Вирішивши більше не розмовляти з такою нетямущою істотою, верескливе звірятко скочило зі стійки і, брикаючи всіма вісьмома ногами, пострибало в гущавину. Над вигнутою спиною, ніби два перископи, оберталися два вирячені ока.

— Ви навіщо лякаєте моїх клієнтелло? — лунає голос й у віконечко визирає дідусь-міні-пут. На ньому комбінезон із пелюсток волошки, а фізіономію прикрашають кошлаті вуса одного кольору з шерстю на вухах. Схоже на те, що він ніяк не освоїть французької, і все збивається на італійську мову.

— Вибачте, будь ласка, я не хотів його образити! — винувато промовляє Артур до поважного мініпута.

Селенія втручається в їхню розмову.

— Перепрошую, ми не маємо часу! Я — принцеса Селенія! — гордовито заявляє дівчинка.

Старий мініпут примружує одне око, напевно, щоб краще її роздивитися.

— Ага! Так це ви! І, мабуть, ваш обалдино-брателліно?

— А до нього вам — зась! — презирливо обриває Селенія дідуся, перш ніж Барах л юш встигає втрутитися.

— Хто ж той третій бешкетелло, що прогнав мого клієнтелло? — невдоволено допитується старий мініпут.

— Мене звати Артур, — ввічливо відповідає хлопчик, — і я розшукую свого дідуся.

— Ці слова пробудили в старого якісь спогади…

— Кілька років тому я перевозив одного дідуселло… Та не згадаю точнелло… Як його званелло?

— Можливо, Арчибальдом?

— Точнелло! Арчибальдо!

— І ви знаєте, куди він вирушив? — з надією в голосі запитує хлопчик.

— Звичайнелло! Цей дивний дідуселло вимагав, щоб я моментанелло відправив його в Некрополіс. Прямо в пащу до осматів! Біднелло, певно збожеволів… — завершує оповідь мініпут.

— Ми теж їдемо туди! — вигукує Артур.

Старий здивовано поглядає на дітей. Їхня мета здається йому якоюсь безглуздою. І він зачиняє віконце.

— Нема квиткелло! — глухо долинає зсередини буркотливий старечий голос.

Та він не знає характеру Селенії. Принцеса мечем вибиває заслінку віконця — і переляканий касир дивиться на неї, як кролик на удава. Його пишні вуса стають дибки.

— Коли найближчий рейс до Некрополіса? — запитує принцеса.

Барахлюш дістає з наплічника товстенний том сторінок у вісімсот, який важить не один кілограм — точніше — грам, бо йдеться про мініпутську книгу.

— Рейс без пересадок за вісім хвилин! — оголошує він, знайшовши потрібну сторінку.

Селенія кидає старому набитий монетами гаманець:

— Три квитки до Некрополіса! У