Корнель Пилипович - Сучасна польська повість

мене, хоч я й не знаю, чи вона жива. Ми обожнюємо одне одного, закохані й нещасливі, бо таким було наше кохання, яке ми вбивали в зародку і водночас ніжно плекали, немов зачате в недузі дитя, що приречене на смерть, але тим часом росте, щоб умерти.

Я й досі не можу забути нашу раптову сутичку на уроці фізики і запитую фізика: невже не досить того, що народи винищують одні одних? Чому ще й люди ворогують між собою? Він, як завжди, здвигає плечима, конспіратор. «Спитай про це в Маркса». Я не питаю, бо знаю; не питаю, бо до мене доноситься тлінний дух приреченого, прогнилого ладу.

Проминула ніч, зоряна ніч молодості. Я наситився собою, бо яскраво уявив себе тодішнього. Молодість вирувала, ніби кров у жилах. Мені схотілося ще раз глянути в дзеркало. Я змінився за цю ніч. Тепер я в сто разів молодший, ніж учора ввечері. На обличчі вираз завзяття — ось у чім суть. Завзяття — це теж сила. Прагну молодості — значить, я молодий. Спомини бадьорять мене, як тоді роса, повів вітерця — це ніби її дотик, а квіти, серед яких я її шукав, — це її ніжні цілунки, кожен дужий удар серця — це вихор тих променів і сонячних зайчиків.

Я навідуюсь до рідного міста, яке з кожним роком оновлюється й молодіє, але водночас зберігає в собі все, чим його наділила історія. Час лине вперед, ох, як швидко лине, але ми з Вандою завжди такі самі, як були. Для нас не існує ні зміни днів, ні сходу, ні заходу сонця.

Словом, ми самі володарі часу. Я мушу приборкати час, щоб він підкорявся моїм спогадам. Тому що кожного разу, коли я вертаюсь у минуле, до мене долинає злораде хихотіння адвокатші. Мовчи, гадюко. Нехай ніхто не заважає мені втішатись молодістю й знову хвилюватись.

1961

Ришард Клись

«КАКАДУ»

I

СВЯТВЕЧІР: ЧЕКАННЯ

Була та пора, коли з великих похмурих будинків з облупленими стінами починають виходити бліді, змучені цілоденною працею службовці, коли жінки поспішають додому з останніми різдвяними покупками, торговці складають свої барвисті лотки, повні блискучих ялинкових прикрас, а селянські підводи й сани з бубонцями на кінській збруї наввипередки виїжджають з міста; була та вечірня година, коли порошить сніг, бере мороз і в завулки прокрадаються сутінки.

Я стояв на розі Кракауерштрасе і Бангофплац, як тепер звалися Краківська вулиця й Вокзальна площа, на самому краю тротуару, яким повзло багатоголове чудовисько — то сірою гадюкою звивалась у вечірньому присмерку довга низка людей, що кралися попід стінами будинків, — і пильно стежив за всім, що діялося на площі та навколо єдиного в цьому місті вокзалу. Великий вокзальний годинник показував чверть на четверту; сніг перестав сипати, але мороз із кожною хвилиною дужчав; уздовж вокзалу вишикувалися в ряд військові грузовики і кілька легкових автомашин; всі тротуари й переходи захаращувала юрба продавців газет та цигарок, галаслива, рухлива юрба злидарів, що настирливо пхали в руки перехожим свій дешевий товар, — ці люди, бездомні, як і я, вільні, нічим не зв’язані, нікуди не поспішали, бо ніхто їх не ждав, цей вечір був для них зовсім буденний, і вони не піддавалися святковому настроєві, який пойняв усе місто, що з гарячковим збудженням очікувало першої зорі й різдвяної ночі.

Я страшенно змерз. Мене взяли дрижаки, і я підняв комір пальта. Все тіло задубло, суглоби геть заклякли, на превелику силу я добув закоцюблими пальцями з кишені цигарку й закурив, а упоравшися з цим, почав терти руки, хукати в долоні, щоб хоч трохи їх зігріти, — адже мої руки мусять бути завжди готові до дії, спритні й вправні, як у кишенькового злодія, як у зломлювача, що орудує коло замка, міцні й гнучкі, мов у борця, що виходить на двобій; а коли вони зігрілись настільки, що можна було вільно ворушити пальцями, я попрямував до бару, який містився по той бік площі.

Ще здалеку впадав у вічі величезний напис уздовж всього будинку: «RESTAURANT-KAFFEEHAUS «KAKADU»[18]. Цю назву я знав напам’ять; сповнений суперечливих почуттів, я понад годину простояв на площі, стежачи за входом до цього закладу; він здавався мені не зовсім підхожим місцем для зустрічі з Монтером. Ідучи туди через площу, я помалу стягував рукавичку, мої пальці тепер безупинно ворушилися. З кав’ярні вийшло двоє поліцаїв. Ту ж мить мої руки опинилися в кишенях пальта, нерухомі й спокійні, але поліцаї, не звертаючи на мене уваги, пройшли мимо і зникли в натовпі; пальці, судорожно стиснуті на рукоятці пістолета, трохи розслабились; не виймаючи рук із кишень, ховаючись за спиною залізничника, що йшов попереду, я прослизнув у ресторан; двері самі зачинилися, сухо клацнувши автоматичним замком, то були добротні двері відомої віденської фірми; я пройшов через роздягальню й несподівано опинився на порозі гомінливого задимленого залу.

В першу мить я мало не повернув назад: всі столики були зайняті, я не бачив у залі жодного вільного стільця, — але потім подумав, що краще постояти біля бару й почекати, поки звільниться місце, аніж стовбичити на тротуарі або кружляти по Вокзальній площі, куди досить часто навідувалися жандармські патрулі. Міста я не знав, піти не мав до кого, а зустріч була призначена саме в цій кав’ярні, тут я мусив чекати на Монтера. Весь час стежачи за залом, зосереджений і сторожкий, я рушив до стойки, стискаючи в кишені рукоятку пістолета; від його холодного дотику виникало неясне почуття певності, що, поки зброя у мене в руках, я дам собі раду і, коли мене спробують затримати, в першу-ліпшу хвилину зумію пробитись на вулицю; ця думка трохи заспокоювала, хоч водночас я розумів, що вулиця для мене, як і для всіх людей, не може бути захистком і вискочити туди — ще не значить врятуватись.

Я підійшов до стойки, де стовпився гурт п’яних чоловіків, і лише тоді біля естради помітив вільний столик, втиснутий в самий куток, а це якраз було те, що треба.

Я поспішив зайняти місце, сів лицем до дверей, що вели в роздягальню. Розстебнув пальто, зняв із шиї шарф і ще раз пильно оглянув зал, де були самі тільки чоловіки.

Кілька повій безупинно крутилися поміж столиками, підсідали до підпилих відвідувачів; розв’язні, вульгарні в своїх намаганнях здобути на одну ніч щедрого коханця, повні відчайдушного нахабства, властивого людям, котрим уже нічого втрачати, жалюгідні, нещасні й самотні, вони заливали