Томас Манн - Будденброки

— Я вирішив сьогодні дочекатися своєї сплюшки, — сказав консул.

Він курив сигару і безперестанку плескав по столі згорнутою газетою. Пані Елізабет повільно докінчила снідати й граціозно відкинулась на спинку канапи.

— Тільда вже порається на кухні, — значуще повів далі консул, — і я також був би давно в конторі, якби нам, мені й матері, не треба було обговорити з своєю донечкою одну важливу справу.

Тоні з повним ротом глянула на батька, тоді на матір, зацікавлено й злякано водночас.

— Спершу попоїж, дитино моя, — мовила мати.

Але Тоні поклала ножа й вигукнула:

— Тату, ну кажіть, не відтягуйте, чуєте!

Та консул, і далі плескаючи по столі газетою, провадив тієї, що й дружина:

— Спершу попоїж.

Тоні мовчки, без апетиту допивала каву і доїдала яйце та зелений сир, — вона почала здогадуватись, про що йдеться. Ранкова свіжість зійшла з її обличчя, вона трохи зблідла, відмовилась від меду і тихим голосом заявила, що вже наїлася…

Консул іще якусь мить помовчав, тоді озвався:

— Люба моя доню, та справа, що ми хотіли обговорити з тобою, викладена ось у цьому листі. — І він знову поплескав по столі, вже не газетою, а великим блакитним конвертом. — Одне слово, пан Бендикс Грюнліх, якого ми всі знаємо як чемну й приємну людину, пише мені, що за свого перебування тут пройнявся глибоким почуттям до нашої дочки і офіційно просить її руки. Що ти скажеш на це, дитино моя?

Тоні сиділа, відкинувшись на спинку стільця, похиливши голову, і правою рукою крутила срібне кільце серветки. Враз вона звела потемнілі, повні сліз очі і здавленим голосом крикнула:

— Чого йому треба? Що я йому зробила? — І зайшлася плачем.

Консул зиркнув на дружину і трохи збентежено почав розглядати свою порожню чашку.

— Люба Тоні, — лагідно мовила мати, — нащо так хвилюватися! Ти ж бо сама знаєш, батьки хочуть тобі тільки добра, а тому й не можуть нараювати, щоб ти відмовилась від того становища, яке тобі пропонують. Я вірю, що ти ще не маєш якогось глибшого почуття до пана Грюнліха, але воно прийде, запевняю тебе, неодмінно з часом прийде… Таке молоде дівчисько, як ти, ще й саме не знає, чого хоче… В голові в нього така ж плутанина, яків серці. Треба серцю дати час і не затуляти вуха на поради досвідченіших людей, що думають про тебе і дбають про твоє щастя…

— Я ж нічогісінько не знаю про нього, — жалісно мовила Тоні й притулила до очей білу батистову серветку в плямах від яйця, — Знаю тільки, що він має золотаві баки й «неспокійну роботу»…

Її верхня губа тремтіла з плачу, і вся вона була невимовно зворушлива в своєму розпачі.

Консул, охоплений раптовою хвилею ніжності, присунув свого стільця ближче до неї і, всміхаючись, погладив її по голові.

— Доню моя, — сказав він, — що ж тобі треба про нього знати? Ти ще дитина, і якби він прожив тут не місяць, а цілий рік, ти б знада про нього не більше, ніж знаєш тепер… У такому віці, як ти, дівчина ще не досвідчена в житті і повинна покладатися на старших, а вони бажають тобі добра…

— Я не розумію… не розумію… — хлипала Тоні і, мов кицька, терлася головою об пестливу батькову руку. — Приходить сюди… кожному каже щось приємне… Їде собі… І пише, що хоче зі мною… не розумію… Чого він таке надумав?.. Що я йому зробила?

Консул знов усміхнувся.

— Ти вже вдруге кажеш так, Тоні, і це лише доводить, яка ти ще дитина. Хай тільки моя донечка не думає, що я хочу квапити її; мучити… Все це можна і треба спокійно обміркувати, бо справа дуже важлива. Я поки що так і напишу пану Грюнліхові: ані відкину його пропозицію, ані прийму. Багато що нам треба обрядити… То як, подумаємо ще, га? Домовились! А тепер татові пора йти на роботу… Adieu, Бетсі…

— До побачення, любий Жане.

— Ти все-таки взяла б ще трохи меду, Тоні, — сказала пані Елізабет, коли зосталася сама з дочкою, що непорушно сиділа на своєму місці, похиливши голову. — Їсти треба як слід…

Помалу сльози в Тоні висохли. Голова її палала, думки переганяли одна одну. Господи, оце то подія! Вона, звичайно, знала, що колись стане дружиною купця і що то буде солідний, вигідний шлюб, який не принизить гідності родини й фірми… Але це вперше сталося, що хтось насправді, не жартома захотів з нею одружитися! Як треба вестися в такому випадку? її, Тоні Будденброк, почали раптом стосуватися всі ті страшенно важливі слова, що їх досі вона тільки вичитувала в книжках: «дала свою згоду», «попросив її руки», «на ціле життя»… Боже, в якому незвичайному, несподіваному становищі вона опинилася!

— А ви, мамо? — спитала вона. — То ви також радите мені… дати свою згоду? — Тоні спіткнулася на цьому вислові — надто він пишний і неприродний, — та врешті все— таки вимовила його, і навіть з гідністю. Вона вже трохи соромилася свого недавнього розгублення. Шлюб із паном Грюнліхом і досі здавався їй не меншою нісенітницею, ніж десять хвилин тому, але усвідомлення свого важливого становища сповнювало її чимраз більшою втіхою.

Пані Елізабет сказала:

— Що я можу радити, дитино моя? Хіба тато радив тобі? Він тільки не відраджував, та й годі. Бо це було б безвідповідально з його боку, і з мого так само. Тобі трапляється якраз те, А що люди звуть доброю партією, люба Тоні… Ти б мала в Гамбурзі чудові умови і могла б жити на широку ногу…

Тоні сиділа непорушно. Перед її очима раптом наче промайнули зелені завіси, такі, «які прикрашали салон у діда з бабою… Чи вона, ставши мадам Грюнліх, питиме вранці шоколад? Не личило про таке питати.

— Батько вже сказав тобі: ти маєш час добре все обміркувати, — повела далі мати. — Але ми повинні звернути твою увагу на те, що така нагода влаштувати своє щастя випадає не кожного дня. І цим шлюбом ти якраз виконала б своє призначення і свій обов’язок. Авжеж, доню моя, на це теж я мушу звернути твою увагу. Ти сама добре знаєш: той шлях, що сьогодні перед тобою відкривається, визначений тобі наперед…

— Так, — задумливо мовила Тоні. — Звичайно.

Вона чудово знала свій обов’язок перед родиною та фірмою і пишалася ним. Вона, Антонія Будденброк, перед якою вантажник Матісен скидав циліндра, дочка консула Будденброка, що ходила по місту як його маленька володарка, знала напам’ять історію своєї родини і була