Томас Манн - Будденброки

перейнята ЇЇ духом. Уже кравець у Ростоці дуже добре мався, а відтоді Будденброки все йшли вгору. Тоні була покликана сприяти блискучій славі фірми «Йоганн Будденброк» вигідним, почесним шлюбом… Том задля того самого працював у конторі… Так, це партія добра, нема що казати. Та якби ж не пан Грюнліх! Вона немов бачила перед собою його золотаві баки, рожеве, усміхнене обличчя з бородавкою біля носа, жовтий ворсистий сурдут і дрібну ходу, чула його оксамитовий голос…

— Я так і знала, — мовила мати, — що ми зуміємо спокійно все розважити… а може, й вирішили вже?

— Ой, боронь боже! — вигукнула Тоні, вкладаючи в те «ой» усе своє обурення. — Яке безглуздя — одружитися з Грюнліхом! Я його вічно шпигала дошкульними словами… Не розумію, як він мене й досі не зненавидів! Невже в нього немає ні крихти гордощів?

І вона заходилася мастити медом скибку домашнього хліба.

Розділ третій

Цього року Будденброки нікуди не поїхали навіть під час канікул Христіана ж Клари; Консул заявив, що він надто завантажений роботою, а крім того, їх тримало на Менгштрасе нерозв’язане питання з заміжжям Тоні. Панові Грюнліху послано надзвичайно дипломатичного листа — консул написав його власноручно, — але далі справа не посувалася через впертість Тоні, що виявлялася чисто по-дитячому.

— Боронь боже, мамо! — казала вона. — Я його не зношу! — І робила особливий наголос на останньому слові.

Або ще врочисто заявляла:

— Батьку (звичайно вона казала консулові «тату»), я ніколи не дам йому своєї згоди!

На цьому все, мабуть, і застряло 6 на довгий час, коли б десь днів через десять після тих переговорів у малій їдальні, якраз у середині липня, не сталася ще одна подій…

Було ясне, тепле надвечір’я; мати кудись вийшла, і Тоні з книжкою в руках сиділа сама біля вікна в кімнаті з краєвидами, коли Антон подав їй візитну картку. Не встигла вона прочитати ім’я на ній, як до кімнати зайшов добродій у збористому сурдуті й горохових штанях. Звичайно, то був пан Грюнліх; на обличчі в нього було написане благання й ніжність.

Тоні перелякано схопилася з стільця і зробила такий рух, наче хотіла втекти до великої їдальні. Як можна говорити з чоловіком, що просив твоєї руки? Вона побіліла, як крейда, серце її мало не вискакувало з грудей. Поки пан Грюнліх був десь далеко, Тоні просто тішили поважні переговори з батьками, раптова значущість її особи і її слова. Та ось він знову тут! Стоїть перед нею! Що тепер буде? Вона вже відчувала, що зараз знову заплаче.

Пан Грюнліх швидким кроком, простягши руки й схиливши набік голову, з такою міною, наче хотів сказати: «Ось я! Вбий мене, як хочеш!» наблизився до неї.

Який збіг обставин! — вигукнув він, — Я трапив на вас, Антонів!

Так і сказав: «Антонів».

Тоні, з романом у руці, випросталася коло свого стільця і, віддувши губи й за кожним словом стріпуючи головою, з глибоким обуренням крикнула:

— Як… ви… смієте!

Та сльози вже підступали їй до горла.

Пан Грюнліх був надто схвильований, щоб завважити її вигук.

— Хіба я міг довше чекати?.. Хіба я не повинен був вернутися сюди? — напосідався він. — На тому тижні я отримав листа від вашого любого татуся, і той лист сповнив моє серце надією! То чи ж міг я довше витримати, не бувши певний до кінця, панно Антонів? Ні, не міг… Я вскочив у карету… Поїхав сюди… Найняв кілька кімнат у готелі «Місто Гамбург»… І ось я тут, Антонів, щоб почути з ваших уст остаточне, вирішальне слово, яке зробить мене безмежно, невимовно щасливим!

Тоні остовпіла з подиву: сльози на очах у неї висохли. Оце так подіяв батьків обережний лист, що відкладав будь-яке вирішення на невизначений термін! Вона промурмотіла три чи чотири рази підряд:

— Ви помиляєтесь… Ви помиляєтесь…

Пан Грюнліх підсунув одне з крісел до самого її стільця коло вікна, сів сам, примусив сісти Тоні, нахилився вперед і, тримаючи її безсилу, мов неживу, руку в своїй, схвильованим голосом повів далі:

— Панно Антонів… Від першої ж миті, від того надвечір’я… Ви пам’ятаєте те надвечір’я? Коли я вперше побачив, вас у родинному колі, таку витончену, таку на диво милу, ваш образ закарбувався в моєму серці назавжди… — Він поправився і сказав: «навіки». — Від того дня, панно Антоніє, я палко бажаю одного: здобути на ціле життя вашу прегарну руку. І ви тепер обернете ту надію, що в мені зродив лист вашого любого татуся, в щасливу впевненість… Правда ж? Я можу розраховувати на вашу взаємність… можу бути певний її! — Він стиснув Тоні руку обома долонями й заглянув у її широко розплющені з ляку очі. Сьогодні він прийшов без рукавичок; руки в нього були білі, з довгими пальцями й набряклими синявими жилами.

Тоні дивилася на його рожеве обличчя, на бородавку біля носа, на його Очі, водяво-блакитні, як у гусака.

— Ні, ні! — швидко й злякано мовила вона. А тоді ще: — Я не даю вам згоди!

Вода силкувалась говорити твердо, але вже плакала.

— Чим я заслужив ці сумніви, цю нерішучість? — казав він сумним голосом, майже докірливо. — Ви звикли купатися в ласці, звикли до ніжного піклування… Але присягаюся вам, даю слово честі, що носитиму вас на руках, що ви, ставши моєю дружиною, нічого не втратите, що в Гамбурзі ви будете провадити гідне вас життя…

Тоні схопилася, висмикнула руку і, обливаючись слізьми, розпачливо крикнула:

— Ні, ні! Я ж вам сказала — ні! Відмовила вам, невже ви не розумієте, господи боже мій?

Але тепер підвівся й пан Грюнліх. Він відступив крок назад, простягнув руки долонями врізнобіч і рішуче сказав тоном людини, ображеної в своїх найкращих почуттях:

— А чи ви знаєте, мадемуазель Будденброк, що я не дозволяю ображати себе в такий спосіб?

— Але ж я не ображаю вас, пане Грюнліху, — мовила Тоні, жалкуючи вже, що так погарячкувала. О господи, і треба ж, щоб усе це сталося саме з нею! Вона уявляла собі сватання зовсім не таким. Думала, що досить тільки сказати: «Ви робите мені честь, проте я не можу прийняти вашої руки», і на цьому розмова скінчиться…

— Ви робите мені честь, — сказала вона якомога спокійніше, — проте я не можу прийняти вашої руки… А тепер я мушу… мушу залишити вас. Пробачте, я не маю більше часу.

Та пан Грюнліх заступив їй дорогу.

— Ви мене відштовхуєте? — глухо спитав він.

— Так, — мовила Тоні і з ввічливості додала: — На жаль…

Тоді пан Грюнліх