Томас Манн - Будденброки

дочекався, обвів верхньою половиною тіла півколо, ступив великий крок назад, ще раз уклонився, тоді закинув голову, широким жестом надів свого сірого капелюха і разом з консулом подався стежкою до будинку.

— Приємний чоловік! — сказав консул, коли вернувся й знову сів до столу.

— А по-моєму, він блазень, — дозволила собі зауважити Тоні з притиском на останньому слові.

— Тоні! Боже мій! Як так можна! — аж обурилась пані Елізабет, — Він такий щирий християнин!

— І дуже чемний молодик зі світськими манерами! — докінчив консул. — Ти сама не знаєш, що кажеш.

Часом бувало, що батьки з ввічливості мінялися поглядами: тоді вони ще певніше відчували свою єдність.

Христіан наморщив свого довгого носа й сказав:

— Як же він пишно висловлюється! «Бесідували»! А ми сиділи мовчки. «Ті маки — пречудова оздоба!» А то ще вдає, ніби вголос говорить сам до себе. «Я перебив вам… Уклінно прошу вибачити! Я зроду де бачив кращих кіс!» — Христіан так майстерно передражнив пана Грюнліха, що навіть консул не витримав і всміхнувся.

— Авжеж, він страх як величається! — знову встряла Тоні. — Весь час говорить про себе! Його робота неспокійна, він любить природу, він воліє ті чи інші імена, він зветься Бендикс… Що нам до того, хотіла б я знати?.. Вія лише те й робив, що себе вихваляв! — вигукнула вона з раптовою злістю. — А вам, мамо, і вам, тату, він казав тільки те, що ви хотіли від нього почути, щоб підлеститись до вас!

— Це не вада, Тоні! — суворо сказав консул. — Коли людина попадав в незнайоме товариство; дона показує себе з найкращого боку, добирав слова і намагається сподобатись — що ж тут дивного?

— По-моєму, він добра людина, — лагідно й протягло мовила Клотільда, хоч на неї єдину пан Грюнліх не звернув ніякісінької уваги.

Том утримався від оцінки.

— Одне слово, — зробив висновок консул, — він добрий християнин, діловий, працьовитий і освічений чоловік. Ти, Тоні, доросла дівчина, маєш вісімнадцять чи майже дев’ятнадцять років, і не годилося б тобі нападати на людину, що так мило й галантно поставилася до тебе. Ми всі не ангели, Д, пробач мені, їй-богу, не тобі кидати камінь… Томе, до роботи!

Тоні буркнула: «Золотаві баки!» — і вкотре вже за той вечір насупила брови.

Розділ другий

— Я був щиро засмучений, панно, що не застав вас! — заявив пан Грюнліх через кілька днів, зустрівши на розі Брайтештрасе і Менгштрасе Тоні, яка верталася з прогулянки. — Я дозволив собі зробити, візит вашій матусі і дуже шкодував, що вас немає… Але тепер я просто в захваті, що все-таки зустрів вас!

Оскільки пан Грюнліх заговорив до неї, Тоні Будденброк мусила зупинитися, проте очі її враз потемніли, вона примружила їх і так і не підвела вище його грудей, а на вустах у неї з’явився глузливий, безжальний усміх — таким усміхом дівчата зустрічають чоловіка, якому хочуть рішуче відмовити. Губи її ворушилися: що йому відповісти? Ох, треба знайти якесь слово, що раз назавжди відштовхне, знищить цього Бендикса Грюнліха… Влучне, дотепне, гостре слово, що боляче вразить його і водночас викличе в нього пошану до неї…

— Не можу сказати того самого про себе! — мовила вона, й далі не зводячи погляду з грудей пана Грюнліха.

Пустивши цю отруйну, смертельну стрілу, Тоні закинула голову, обминула його і, червона з гордощів за свою дотепність, пішла додому, де дізналася, що пана Грюнліха запрошено другої неділі скуштувати в них телячої печені…

І він прийшов. Прийшов у не зовсім модному, але гарно пошитому широкому, збористому сурдуті, що надавав йому поважного, солідного вигляду, такий самий рожевий, усміхнений, зі старанно зачесаним на проділ ріденьким чубом і розпушеними золотавими баками. Він їв рагу, запечене в мушлях, суп жюльєн, смачну камбалу, телячу печеню з картоплею і цвітною капустою, мараскіновий пудинг та житні коржики з рокфором, і на кожну страву знаходив нове похвальне слово, виголошуючи його з неабиякою елегантністю. Наприклад, підіймав десертну ложку, втуплював очі в статую на шпалерах і голосно казав сам до себе:

— Грішний, каюся, та нічого не можу вдіяти. З’їв уже чималу пайку цього пудинга, але він такий неймовірно смачний, що я мушу попросити в нашої ласкавої господині ще шматочок! — І лукаво підморгував пані Елізабет.

Він поважно й доречно розмовляв з консулом про торгівлю і про політику, гомонів з його дружиною про театр, прохані обіди й туалети, знайшов привітне слово для Тома, Христіана, для бідолашної Клотільди, навіть для малої Клари і мамзель Юнгман… Тоні сиділа мовчки, і він не зважувався зачепити її, тільки часом дивився на неї, схиливши набік голову, і в погляді його світився смуток, але й надія.

Попрощавшись, пан Грюнліх лишив по собі того вечора ще краще враження, ніж першого разу.

— Він дуже гарно вихований, — сказала пані Елізабет.

— Путяща людина і добрий християнин, — додав консул.

Христіан ще майстерніше передражнив його рухи й мову, а нахмурена Тоні, віддавши всім на добраніч, пішла до своєї кімнати. Її не полишало невиразне передчуття, що вона не востаннє бачить цього добродія, який зумів так неймовірно швидко полонити серця її батьків.

І справді, вернувшись якось надвечір з гостини в знайомих дівчат, Тоні застала пана Грюнліха: він розташувався як дома в кімнаті з краєвидами й читав, пані Елізабет «Веверлі» Вальтера Скотта — треба сказати, читав із бездоганною димовою, бо, як він доповів, завдяки своїй «неспокійній роботі» не раз бував і в Англії. Тоні сіла осторонь з іншою книжкою, і пан Грюнліх спитав оксамитовим голосом:

— Вам, мабуть, не до вподоби те, що я читаю?

На що Тоні, закинувши голову, знову відповіла гостро й саркастично, десь так:

— Аніскільки!

Одначе він не збентежився, а почав оповідати про своїх дочасно померлих батьків. Його батько, проповідник і пастор, був надзвичайно ревний християнин і водночас винятково світська людина…

Та потім пан Грюнліх усе-таки поїхав до Гамбурга. Тоні під час його прощального візиту не було вдома.

— Ідо, — сказала вона мамзель Юнгман, повірниці всіх своїх таємниць, — той набрида поїхав!

Проте Іда Юнгман відповіла:

— Побачимо, дитино моя…

А через вісім днів відбулася та сцена в малій їдальні… Тоні спустилася вниз о дев’ятій годині і здивувалася, що батько й досі сидить біля столу з матір’ю. Вона підстав вила їм чоло для поцілунку, сіла на своє місце, бадьора, зголодніла, з сонними ще очима, насипала в каву цукру, і взяла масла й зеленого сиру.

— Як добре, тату, що я вас хоч раз застала в їдальні! — мовила вона, беручи серветкою гаряче яйце