Габріеле д'Аннунціо - Насолода

його до себе, видихнула йому в обличчя своє жадання, поцілувала його, знову впала на ліжко й віддалася йому.

Після цього її опанував глибокий смуток, той, що завжди ховається в глибинах кожного людського щастя, як ото в гирлах усіх річок є солона вода. Лежачи, вона тримала руки над ковдрою, витягши їх обабіч; руки – нерухомі, майже мертві, – вряди-годи посмикувалися; і дивилася на Андреа невідривним, нерухомим, нестерпним поглядом. Одна за одною потекли з її очей сльози; вони невпинно струменіли по щоках.

– Елено, що з тобою? Скажи мені, що з тобою? – запитав у неї закоханий, взявши її за зап’ястки, нахилившись, щоб поцілунком увібрати сльози з її вій.

Вона міцно стиснула губи, щоб не заридати.

– Нічого. Прощавай. Залиш мене, благаю! Ти побачиш мене завтра. Іди.

Її голос і її рухи були такими благальними, що Андреа підкорився.

– До побачення, – сказав він і ніжно поцілував її в губи, відчувши смак солоних крапель, умившись цими гарячими слізьми. – До побачення! Кохай мене! Не забувай!

Йому здалося, що коли він переступив поріг, за спиною в нього вибухнули ридання. Він ішов трохи непевною ходою, як людина з поганим зором. Його супроводжував запах хлороформу, схожий на випари сп’яніння. Але з кожним кроком щось інтимне й близьке втікало від нього, тануло в повітрі. І він під дією інстинктивного імпульсу прагнув стиснутися, замкнутися, закутатися, перешкодити цьому розсіянню. Кімнати попереду були порожні й німі. З одних дверей вийшла камеристка, не створюючи найменшого шарудіння своєю ходою, найменшого шелестіння одягом, наче привид.

– Сюди, синьйоре граф. Ви трохи заблукали в цих кімнатах.

Вона всміхалася неоднозначною усмішкою, яка дратувала його. Цікавість робила колючими її сірі очі. Андреа не озвався. Присутність цієї жінки була йому неприємна, непокоїла його, вселяла відразу, дратувала його.

Щойно він опинився під портиком, то зітхнув, немов чоловік, який визволився від неспокою. Водограй розносив між деревами тихе булькотіння, яке іноді переходило в гучний плюскіт. Небо вкрилося зірками, що їх роздерті хмари огортали, наче довгим попелястим волоссям або широкими темними сітями. Між кам’яними колосами крізь ґратки з’являлися і зникали ліхтарі екіпажів, які там проїздили. У холодному повітрі поширювався подих міського життя. Далеко й близько бамкали дзвони. Нарешті він цілком осмислив і усвідомив своє щастя.

Після того дня почуття повного, ні від чого не залежного щастя опанувало обох. Пристрасть огорнула їх і зробила байдужими до всього, що не давало їм негайної насолоди. Обоє, уповні сформовані духом і тілом для втішання всіма найвищими й найрідкіснішими формами насолод, без перепочинку шукали Найвищого, Найнеподоланнішого, Найнедосяжнішого; і досягали таких висот, що іноді темна тривога опановувала їх на вершині забуття, можна сказати, голос застереження лунав у глибині їхнього єства й попереджав їх про невідоме покарання, про близький кінець. З їхньої втоми утворювалося бажання, ще більш витончене, зухвале, необачне; що більше сп’яніння вони переживали, тим химери їхніх сердець збільшувалися, збуджувалися, породжували нові марення; здавалося, вони могли знайти спочинок лише в зусиллях, як ото вогонь знаходить життя лише в горінні. Іноді фонтан несподіваної втіхи виникав у них, як ото іноді бризкає вода з-під ніг чоловіка, який блукає в гущавині лісу; й обоє пили його, не знаючи міри, поки він не вичерпувався. Іноді душа під натиском бажань завдяки рідкісному феномену галюцинацій створювала оманливий образ ширшого, вільнішого, сильнішого існування, «просякнутого найвищою втіхою». І вони поринали в нього, насолоджувалися ним, дихали ним, як у рідній атмосфері. Витонченість і вишуканість почуття та уяви йшли слідом за надміром чуттєвості.

Обоє не знали найменшого стриму від взаємної марнотратної екстравагантності плоті й духу. Вони переживали невимовну радість, розриваючи всі запони, відкриваючи всі таємниці, руйнуючи всі містерії, віддаючись одне одному до самих глибин, проникаючи одне в одного, змішуючись, перетворюючись на одну істоту.

– Яке в нас дивне кохання! – казала Елена, пригадуючи їхні найперші дні, свою хворобу, згадуючи, як відразу вона віддалася. – Я віддалася б тобі в той самий вечір, коли побачила тебе.

Вона цим пишалася. А її коханець казав:

– Коли я почув, як того вечора моє ім’я повідомили разом із твоїм при вході, я не знати чому відчув переконаність у тому, що моє життя поєднається з твоїм назавжди!

Вони вірили в те, що казали. Разом читали римську елегію ґете: «Lass diech, Geliebte, nicht reun, das du mir so schnell dich ergeben! – Не переживай, о моя люба, що ти так швидко мені віддалася! Повір, я не плекаю до тебе жодного ницого або нечистого почуття. Стріли кохання влучають по-різному. Одні лиш легенько дряпають, але від тієї отрути, яка проникає у ваше серце, ви страждаєте багато років. Інші – добре оперені й озброєні залізним гостряком, проникають у мозок і відразу заражають кров. У героїчні часи, коли кохалися боги й богині, за поглядом ішло жадання, за жаданням приходила насолода. Невже ти думаєш, що богиня кохання довго міркувала, коли в гаях Іди їй сподобався одного дня Анхіз? А Луна? Якби вона вагалася, ревнива Аврора швидко розбудила б вродливого пастуха! Гера побачила Леандра в розпалі свята, й розпалений коханець поринув у нічну хвилю. Реа Сильва, цариця-невинниця, пішла набрати води в Тибрі, й там її схопив бог…»

Як для божественного співця Фаустіни,[102] для них Рим був осяяний новим світлом. Хоч би де вони проходили, вони залишали по собі пам’ять кохання. Далекі церкви Авентінського пагорба: Санта-Сабіна на чудових колонах з пароського мармуру, чудовий сад Санта-Марії дель Пріорато, дзвіниця Санта-Марії в Космедіні, схожа на живе стебло рожевого кольору, – усі вони знали про їхнє кохання. Вілли кардиналів і князів: дивовижна й ніжна вілла Памфілі, віддзеркалена у своїх джерелах й у своєму озері, де кожен гай ховає в собі шляхетну ідилію й де невідомо, чого більше – кам’яних колон чи стовбурів дерев; вілла Альбані, холодна й німа, як монастир, справжній ліс мармурових скульптур і музей сторічного самшиту, де з вестибюлів і з-під портиків виглядають із-за гранітних колон каріатиди й герми, символи нерухомості, споглядаючи незмінну симетрію зелені; вілла Медічі, схожа на ліс зі смарагдів, що виблискують у надприродному світлі; вілла Людовізі, дика на вигляд, насичена пахощами фіалок, освячена присутністю Юнони, яку обожнював Вольфґанґ, де в той час платани зі Сходу й кипариси Аврори, що здавалися безсмертними, тремтіли зі страху перед ринком і смертю; усі аристократичні вілли, найвища слава Рима, знали про їхнє кохання. Галереї картин і статуй; зала Данаї на віллі Борґезе в передмісті Рима, де Елена всміхалася, наче опанована натхненням, і