Габріеле д'Аннунціо - Насолода

його свідомості самолюбство тішилося тією славою, яку він уже здобув. Він тепер почував себе впевненішим, більш легким, майже веселим, наповненим почуттям внутрішньої втіхи. Слова Ґриміті відразу підняли йому настрій, наче ковток міцного трунку. Поки він підіймався сходами, його надія зростала. Підійшовши до дверей, він зупинився, щоб перевести подих. Подзвонив.

Слуга його впізнав і сказав відразу:

– Якщо синьйор граф погодиться зачекати хвилину, то я піду попереджу покоївку.

Він погодився зачекати й став прогулюватися туди-сюди по великому передпокою, слухаючи, як кров стугонить йому в жилах. Ліхтарі з кованого заліза освітлювали нерівним світлом обтягнуті шкірою стіни, різьблені столи з шухлядами, античні бюсти на п’єдесталах із каталонського мармуру. Під балдахіном блищав гаптований герцогський герб – золотий єдиноріг на червоному тлі. На одному зі столів бронзовий таріль був наповнений візитівками; кинувши на них оком, Андреа побачив недавно туди покладену візитівку Ґриміті. «Бажаю успіху!» Це іронічне побажання досі звучало йому у вухах.

Увійшла покоївка і сказала:

– Герцогині трохи краще. Гадаю, синьйор граф може увійти, але тільки на одну мить. Ходіть, будь ласка, за мною.

Покоївка – жінка, чия молодість уже відцвіла, – з тонким станом, одягнена в усе чорне, із сірими очима, які дивно виблискували під білявими пасмами волосся. Її хода й рухи були на подив легенькими, майже скрадливими, як у тих дівчат, які мають звичку слугувати хворим або виконувати делікатні чи секретні доручення.

– Ходіть, синьйоре граф.

Вона пішла попереду Андреа через слабко освітлені кімнати по м’яких килимах, що поглинали кожен звук. І молодик, чий дух перебував у невтримному хвилюванні, відчував до неї інстинктивну відразу, сам не знаючи чому.

Коли вони підійшли до дверей, оббитих двома смугами шпалер у стилі Медічі й прикрашених по краях червоним оксамитом, вона зупинилася й сказала:

– Спочатку увійду я, щоб повідомити про ваш прихід. Чекайте тут.

Голос із кімнати, голос Елени, покликав:

– Кристино!

Андреа відчув, як у нього затремтіли всі жили на цей несподіваний погук, і він подумав: «Зараз я знепритомнію». У нього виникло відчуття надприродного щастя, яке перевершить усі його сподівання, випередить його сновидіння, перевищить усі його сили. Вона тут, за цим порогом! Будь-яке уявлення про реальність покинуло його дух. Йому здалося, він уже колись пережив у своїй художній чи поетичній уяві схожу любовну пригоду, у такий самий спосіб, у такій самій ситуації, на такому самому тлі, з тією самою таємницею. І хтось інший, його уявний персонаж, був її героєм. Тепер завдяки дивному фантастичному феномену ця ідеальна фікція мистецтва зливалася з реальними подіями – і він переживав невиразне почуття розгубленості. На кожному з гобеленів була зображена символічна постать. Мовчанка й Сон, двоє ефебів, струнких і високих, яких міг намалювати учень ранньої болонської школи, охороняли двері. А він, він сам стоїть перед тими дверима в чеканні. А за порогом, можливо, в ліжку – його божественна кохана. Він відчував її дихання в пульсуванні своїх артерій.

Нарешті вийшла камеристка. Притримуючи рукою важку завісу, вона сказала тихим голосом, усміхаючись:

– Можете увійти.

І пішла геть. Андреа увійшов.

Першим його враженням було тепле, майже задушливе повітря. Він відчув у ньому впізнаваний гострий запах хлороформу. У сутінках він помітив щось червоне, червоний дамаск стін і завіс, які затуляли ліжко. Почув стомлений голос Елени, яка прошепотіла:

– Дякую вам, Андреа, що прийшли. Мені вже краще.

Трохи повагавшись, бо він не бачив виразно речі в слабкому світлі, він нарешті підійшов до ліжка.

Вона всміхалася, лежачи на спині й спираючись головою на подушки, в напівтемряві. Її лоб і щоки були затулені клаптем білої шерстяної тканини, що лежала під підборіддям, наче нагрудник черниці. Колір її обличчя був таким же білим, як ця тканина. Зовнішні кути повік посмикувалися під дією болісно запалених нервів. Іноді нижня частина повіки неусвідомлено тремтіла; око було вологе – ніжне, наче затуманене сльозою, яка не могла витекти, воно дивилося благальним поглядом між тремтячими віями.

Нескінченна ніжність заповнила серце молодика, коли він побачив її з близької відстані. Елена витягла з-під ковдри руку й подала повільним порухом. Він опустився навколішки біля краю ліжка й почав покривати швидкими й легенькими поцілунками цю руку з тремтливим пульсом, яка обпалювала його, цей пульс.

– Елено! Елено! Кохання моє!

Елена заплющила очі, ніби хотіла якнайглибше відчути потік насолоди, що підіймався від руки, поринав їй у груди й проникав у найпотаємніші фібри її тіла. Вона обертала руку під його губами, щоб відчути поцілунки на своїй долоні, на протилежному боці, між пальцями, навкруги пульсу, на всіх венах, у всіх порах.

– Досить! – пробурмотіла вона, розплющуючи очі; і рукою, що здавалася їй трохи затерплою, скуйовдила волосся Андреа.

У цьому ніжному доторку було стільки забуття, що він сприйняв його як доторк пелюстки троянди до чаші, наповненої вином. Пристрасть перехлюпувалася в ньому через край. Йому тремтіли губи під тиском неусвідомленого потоку слів, яких він не промовляв. Його опанувало могутнє й божественне почуття, ніби життя нуртувало в ньому, виходячи за межі його тіла.

– Яка насолода! Ти відчуваєш її? – запитала Елена, почуваючи себе цілком упокореною й повторивши свій ніжний жест.

Й видиме тремтіння пробігло по її тілу, помітне навіть під важкою ковдрою.

Андреа знову хотів узяти її руку, але вона попросила:

– Не треба… Залишайся так, як є! Ти подобаєшся мені!

Стиснувши його скроні, вона примусила його покласти голову на край ліжка, так що він відчував доторк її коліна до своєї щоки. Вона дивилася на нього, знову й знову куйовдячи йому волосся; і голосом, що знемагав від насолоди, тоді як між віями щось сріблясто тремтіло, вона додала, розтягуючи слова:

– Як ти мені подобаєшся…

Любострасна спокуса, яку годі виразити словами, тремтіла між її вуст, коли вона промовляла ті слова, такі плавні й чуттєві на вустах жінки.

– Ще… – простогнав закоханий, чиї почуття завмирали від пристрасті, відчуваючи ласкавий доторк її пальців, ілюзорні пестощі її голосу. – Ще! Скажи мені! Говори!

– Ти подобаєшся мені, – повторила Елена, бачачи, що він невідривно дивиться на її губи, й, мабуть, розуміючи, які чари вона випромінювала цими словами.

Потім обоє замовкли. Він відчував, як її присутність перетікає в його кров і змішується з нею, так що його кров перетворюється на її життя, а її кров – на його життя. Глибока тиша збільшувала розміри кімнати; «Розп’яття» Ґвідо Рені[101] освячувало тінь від завіс; шум Великого міста долинав, наче плюскіт далекої хвилі. Потім несподіваним рухом Елена підвелася на своєму ліжку, стиснула обома долонями голову молодика, притягла