Ольга Токарчук - Правік та інші часи

температура, він лежав у холодній спальні на ліжку сестри. Міся не хотіла впускати до нього Івана Мукгу.

— Вас тішить, коли Ізидор бачить усі ці страшні речі. Але ж він ще дитина.

Однак врешті Міся дозволила Іванові посидіти біля ліжка хворого. В ногах він поклав карабін.

— Іване, розкажи мені про смерть і про те, що діється після смерти. І скажи, чи є в мене безсмертна душа, яка ніколи не помре, — попросив Ізидор.

— Є в тобі маленька іскрина, що ніколи не погасне. І я маю таку в собі.

— Всі маємо? Німці також?

— Усі. А тепер спи. Як одужаєш, я візьму тебе до нас, у ліс.

— Мабуть, ідіть уже, — сказала Міся, заглядаючи з кухні.

Коли Ізидор одужав, Іван виконав обіцянку й узяв його з собою до російських рот у лісі. Також дозволив подивитися через свій бінокль на німців у Котушуві. Ізидор дивувався: коли дивишся через скельця, німці нічим не відрізняються од росіян. Вони мали схожий колір мундирів, схожі окопи й каски. Отож не міг зрозуміти, чому вони стріляли в Івана, коли той розносив накази від похмурого лейтенанта у своїй шкіряній планшетці. Стріляли також в Ізидора, коли він супроводжував Івана. Ізидор мусив пообіцяти, що нікому про це не скаже. Якби батько дізнався, то спустив би з нього штани.

Іван Мукта показав Ізидорові ще щось, про що Ізидор не міг нікому розповісти. Не через те, що не було дозволено чи Іван йому заборонив, але тому, що згадки про це будили в ньому неспокій і сором. Занадто великі, аби кому-небудь сказати, але не замалі, аби про це не думати.

— Все між собою парується. Завжди так було. Потреба парування — це найпотужніша потреба з усіх потреб. Досить роззирнутися.

Він присів на стежці, якою вони йшли, і показав пальцем на двох з’єднаних між собою животиками комах.

— Це інстинкт, себто щось, чого не можна приборкати.

Раптом Іван Мукта розстібнув штани і потряс геніталіями.

— Це — інструмент парування. Він годиться для дірки між жіночими ногами, бо на світі існує порядок. Кожна річ пасує до іншої.

Ізидор почервонів як буряк. Не знав, що сказати. Втупив погляд у стежку. Вони вийшли на поле за Хрущевою Гіркою, куди не сягали постріли німців. Біля покинутих осель паслась коза.

— Коли обмаль жінок, так, як зараз, інструмент підходить до руки, до задниць солдатів, до ямки, викопаної в землі, до різних тварин. Залишайся тут і дивись, — швидко сказав Іван Мукта та віддав Ізидорові кашкета й планшет. Він підбіг до кози, перекинув карабін на спину й спустив штани.

Коли Іван повернувся по свої речі, Ізидор плакав.

— Чого плачеш? Тобі шкода тварину?

— Я хочу додому.

— Атож. Іди! Кожен хоче додому.

Хлопець розвернувся і побіг до лісу. Іван Мукта витер рукою впрілого лоба, надів кашкет і, сумно посвистуючи, рушив далі.

Час Рути

Колоска боялася людей у лісі. Спостерігала за ними зі схованки, коли вони порушували спокій лісу своїм чужинським шварготінням. Вони мали грубу одежу, яку не знімали навіть у спеку. Тягли на собі зброю. Ще не дійшли до Видимача, але вона відчувала, що це станеться раніше чи пізніше. Знала: вони переслідують один одного, аби вбити, і думала, куди вона з Рутою могла б утекти від них. Вони часто лишалися на ніч у Фльорентинки, але в селі Колоска почувалась непевно. Вночі їй снилося, буцімто небо — це металева покришка, яку ніхто не здатен підняти.

Колоска давно не була в Правіку й тому не знала, що Вольська дорога перетворилася на кордон між росіянами й німцями. Не знала, що Курт застрелив Фльорентинку, а колеса військових машин і карабіни позабивали її псів. Колоска копала схованку під хатою, щоб було де сховатися з донькою, коли прийдуть чоловіки в мундирах. Забулась, копаючи схованку. Була необережна. Дозволила Руті піти в село самій. Приготувала їй кошик з ожиною й краденою з поля картоплею. Лише коли Рута пішла, Колоска зрозуміла, що допустилася страшної помилки.

Рута йшла з Видимача у село, до Фльорентинки, своїм звичним шляхом: через Паперне, а потім Вольською дорогою, що бігла понад узліссям. У лозовому кошику дівчинка несла старенькій їжу. Назад мала привести від Фльорентинки пса, аби він охороняв її від чужих. Мама сказала, що як тільки побачить якусь людину, все одно чи це буде хтось з Правіка, чи чужий, має повернутися до лісу й тікати.

Рута думала лише про пса, коли побачила чоловіка, який пудив на дерево. Вона зупинилась і почала поволі відступати. Тоді хтось дужий схопив її ззаду за плечі й боляче викрутив. Той, що пудив, підбіг до неї і вдарив в обличчя так сильно, що Рута обм’якла і зсунулась на землю. Чоловіки повідставляли карабіни і ґвалтували її. Спочатку один, потім другий, а потім прийшов ще й третій.

Рута лежала на Вольській дорозі, що була кордоном між німцями й росіянами. Обіч неї лежав кошик з ожиною та картоплею. Такою знайшов її інший патруль. Тепер на чоловіках були мундири іншого кольору. Почергово клалися на неї і почергово один від одного забирали карабіни. Потім, стоячи над нею, палили циґарки. Забрали кошик з їжею.

Колоска знайшла Руту запізно. Дівчинка мала задерту аж на личко сукню і скалічене тіло. Живіт і ноги почервоніли від крови, на яку зліталися мухи. Була непритомна.

Мама взяла її на руки і віднесла у сховок, який копала під хатою. Поклала на листя лопуха — його запах нагадав той день, коли померла її перша дитина. Колоска лягла поряд дівчинки і прислухалася до її дихання. Потім устала й тремтячими руками перемішувала трави. Запахло дягелем.

Час Місі

Якогось серпневого дня росіяни сказали Міхалові, щоб зібрав усіх людей із Правіка та вивів у ліс. Сказали, ніби Правік, може, не сьогодні-завтра опиниться на лінії фронту.

Він вчинив так, як вони веліли. Ходив од хати до хати і повторював:

— Не сьогодні-завтра Правік опиниться на лінії фронту.

Машинально зайшов також до Фльорентинчиної хати, і лише коли побачив порожні собачі миски, пригадав собі, що Фльорентинки вже нема.

— А що буде з вами? — запитав він Івана Мукту.

— Ми на війні. Цей фронт — для нас.

— Моя жінка хвора. Вона не ходить. Ми обоє залишаємось.

Іван Мукта стенув плечима.

На возі сиділи Міся й Папужиха. Тулили до себе дітей. У Місі запухли від сліз очі.

— Тату, їдьмо з нами. Прошу тебе. Прошу.

— Ми будемо пильнувати хату. Нічого поганого