Крістін Ханна - Соловей

Щоб не впасти і притримати Софі біля себе, В’янн поклала руку доньці на плече. Нацистські солдати були всюди. Вони їздили на вантажних автомобілях чи мотоциклах із колясками, обладнаними кулеметами. Вони марширували площею, затягуючи переможні пісні.

Раптом їм посигналила військова вантажівка, і вони зійшли на узбіччя, щоб дати конвою проїхати. Ще нацисти.

— Це тітонька Ізабель? — спитала Софі.

В’янн глянула туди, куди показувала Софі. Це справді була Ізабель: вона вийшла з провулка, стискаючи в руці свій кошик. Вона здавалася… «таємничою» — лише це слово спадало на думку.

Таємничою. Раптом чимало шматочків мозаїки почали складатися докупи. Незначні недоладності стали цілісною картиною. Ізабель часто залишала Le Jardin удосвіта — набагато раніше, ніж було потрібно. Вона завжди мала десятки заплутаних виправдань, які мало хвилювали В’янн: зламані підбори, зірвані вітром капелюхи, за якими вона бігла, щоб упіймати, собака, який налякав її та не давав пройти.

Невже вона тікала, щоб побути з хлопцем?

— Тітонько Ізабель! — погукала Софі.

Не дочекавшись відповіді чи дозволу, Софі побігла вулицею. Вона оминула трьох німецьких солдатів, які кидали один одному м’яч.

— Чорт забирай, — пробурмотіла В’янн. — Вибачте, — сказала вона, обійшовши солдатів, і перейшла на інший бік вулиці.

— Що ви сьогодні дістали? — спитала Софі в Ізабель і полізла рукою в кошик.

Ізабель ляснула Софі по руці. Сильно.

Софі скрикнула й відсмикнула руку.

— Ізабель! — різко мовила В’янн. — Що ти робиш?

Ізабель зашарілася:

— Вибачте. Я просто втомилася. Весь день простояла в чергах. І заради чого? Заради телячої кістки, на якій і м’яса немає, та бляшанки молока. Це дуже прикро. Але я не мала поводитися грубо. Вибач мені, Софі.

— Може, якби ти не тікала так рано, то й не втомлювалася б так, — сказала В’янн.

— Я не тікаю, — відповіла Ізабель. — Я йду по їжу. Я думала, саме цього ти від мене хочеш. І, до речі, нам потрібен велосипед. Прогулянки в такому взутті вбивають мене.

Якби ж В’янн могла прочитати погляд своєї сестри. Це була провина? Чи, може, занепокоєння або відкрита непокора? Якби вона не знала її краще, то сказала б, що це гордість.

Софі взяла Ізабель за руку, і вони втрьох пішли додому.

В’янн старанно намагалася не помічати зміни в Карріву. Тепер нацисти зайняли весь вільний простір: стіни були обклеєні плакатами (нові антиєврейські брошури були огидні), а червоно-чорні прапори зі свастикою майоріли над дверима й на балконах. Люди почали виїжджати з Карріву, залишаючи свої домівки німцям. Подейкували, що вони вирушали до «вільної зони», але ніхто не знав напевно. Магазини зачинялися і вже ніколи не відчинялися знову.

Жінка почула кроки позаду себе й сказала:

— Ходімо швидше.

— Мадам Моріак, можна вас на хвильку?

— Боже, він що, переслідує тебе? — пробурмотіла Ізабель.

В’янн повільно озирнулася:

— Капітане, — мовила вона. Люди на вулиці пильно стежили за В’янн, несхвально мружачи очі.

— Я хотів сказати, що сьогодні буду пізно і, на жаль, не встигну на вечерю, — сказав Бек.

— Яка прикрість, — відповіла Ізабель гірко-солодкавим голосом, схожим на пересмажену карамель.

В’янн намагалася всміхнутись. Вона не розуміла, чому він зупинив її.

— Я залишу щось для вас…

— Ні-ні. Ви надто люб’язна. — Раптом він замовк.

В’янн теж стояла мовчки.

Нарешті, важко зітхнувши, паузу перервала Ізабель:

— Ми йдемо додому, капітане.

— Я можу вам чимось допомогти, капітане? — спитала В’янн.

Бек підійшов ближче.

— Я знаю, як ви хвилюєтеся за свого чоловіка, тож я дещо перевірив.

— О…

— На жаль, новини невтішні. Ваш чоловік, Антуан Моріак, потрапив у полон разом із багатьма іншими чоловіками з вашого міста. Він у таборі для військовополонених. — Бек простягнув їй список імен і стос офіційних поштових листівок. — Він не повернеться.

В’янн майже не пам’ятала, як вони вийшли з міста. Вона знала, що Ізабель тримала її, змушуючи переставляти ноги, а Софі сипала запитаннями, гострими, наче рибальський гачок: «Хто такі військовополонені? Що мав на увазі капітан, коли казав, що тато не повернеться? Він ніколи не повернеться?»

В’янн зрозуміла, що вони прийшли додому, коли відчула аромат свого саду. Вона кліпала очима, почуваючись як людина, котра щойно вийшла з коми і зрозуміла, що світ цілковито змінився.

— Софі, — рішучо сказала Ізабель, — зроби мамі філіжанку кави. Відкрий молоко.

— Але…

— Іди, — відрубала Ізабель.

Коли Софі пішла, Ізабель повернулася до В’янн і торкнулася її обличчя своїми холодними руками:

— З ним усе буде гаразд.

В’янн здавалося, ніби вона розпадається на частини, утрачає кров, кістки. Стоячи там, вона поринула в думки, які так старанно відганяла: про життя без нього. Жінка почала тремтіти, а зуби шалено зацокотіли.

— Ходімо в будинок, вип'єш кави, — сказала Ізабель.

У будинок? Їхній будинок? Там скрізь буде його привид — вм’ятина на дивані, де він читав, гачок, на який він вішав пальто. І ліжко.

Вона захитала головою, намагаючись заплакати, але сльози не текли. Ця новина спустошила її. Жінка не могла дихати.

Раптом В’янн згадала про його светр, який був на ній. Вона почала скидати із себе одяг, не звертаючи уваги на крики Ізабель. Вона зняла светр й пригорнулася обличчям до м’якої вовни, намагаючись відчути аромат його улюбленого мила.

Однак В’янн відчула лише власний запах. Вона опустила светр і вп’яла в нього погляд, силуючись згадати, коли востаннє він його вдягав. Одна нитка стирчала. Вона відкусила її, зав’язавши вузлик, аби врятувати рукав. Тепер пряжа була дуже цінна.

Тепер.

Коли світ поринув у війну, усе стало дефіцитним, а твого чоловіка немає.

— Я не знаю, як жити самій.

— Про що ти? Ми були самі роками. Відколи померла мама.

В’янн кліпнула очима. Слова сестри здавалися трохи нерозбірливими, наче звучали десь далеко.

— Це ти була сама, — сказала вона. — А я — ніколи. Я зустріла Антуана в чотирнадцять, завагітніла в шістнадцять і вийшла за нього, щойно мені виповнилося сімнадцять. Тато віддав мені будинок, аби позбутися мене. Тож, бачиш, я ніколи не була сама. Тому ти така сильна, а я… ні.

— Доведеться буди сильною, — відповіла Ізабель. — Заради Софі.

В’янн зітхнула. Ось воно. Причина, чому вона не могла випити отруту чи стрибнути під потяг. Жінка взяла коротеньку відірвану нитку та прив'язала її до гілки яблуні. Червона пряжа виділялася на зеленому й коричневому тлі. Відтепер щодня, коли вона йтиме до хвіртки чи збиратиме яблука, вона дивитиметься на цю нитку й думатиме про Антуана. Щоразу вона молитиметься. Йому та Богові. «Повертайся додому».

— Ходімо, — сказала Ізабель, обійнявши В’янн і пригорнувши її до себе. У будинку відлунював голос чоловіка, якого там