Крістін Ханна - Соловей

— Здається, наче ви нервуєтеся, — сказав Бек. — Я вжив правильне слово, мадемуазель?

Свічка почала шипіти.

— У місті сьогодні було багато собак.

— Гестапо. Вони люблять своїх вівчарок. Не переживайте через це.

— Я боюся… великих псів. Якось один укусив мене, коли я була малою.

Бек усміхнувся.

«Не дивися на кошик». Але було запізно. Вона помітила, що папери стало ще більше видно під тканиною.

Вона змусила себе всміхнутися.

— Ви знаєте нас, дівчат. Ми всього боїмося.

— Про вас я цього не сказав би, мадемуазель.

Вона обережно простягла руку до кошика й забрала його. Не розриваючи зорового контакту, вона поставила кошик на полицю, туди, куди не падало світло. Лише після цього вона змогла полегшено зітхнути.

Вони дивилися один на одного, попри ніякову тишу.

Бек кивнув.

— Тепер я мушу йти. Я зайшов лише взяти деякі папери для сьогоднішніх зборів, — він розвернувся й пішов нагору.

Ізабель рушила за капітаном. Коли вона зайшла в кухню, там стояла В’янн, схрестивши на грудях руки й насупившись.

— Де картопля й ріпа? — спитала В’янн, пильно дивлячись на Ізабель.

— Я забула.

— То йди і принеси, — зітхнула В’янн.

Ізабель знову пішла в підвал. Узявши овочі, вона підійшла до кошика й піднесла до нього свічку. Ось він, маленький трикутничок паперу, що визирає назовні. Вона швидко забрала листівки з кошика й запхала їх собі за пояс. Відчуваючи, як папір торкається її шкіри, вона, усміхаючись, пішла нагору.

Ізабель вечеряла разом із сестрою й небогою, поглинаючи водянистий суп і вчорашній хліб. Вона хотіла щось сказати, але нічого не спадало на думку. Софі ж навпаки розповідала одну історію за іншою. Ізабель нервово стукала ногою, чекаючи на гуркіт мотоцикла біля будинку, на тупотіння німецьких чобіт, на різкий стукіт у двері. Вона свердлила поглядом кухню й двері підвалу.

— Ти сьогодні якось дивно поводишся, — сказала В’янн.

Ізабель проігнорувала зауваження сестри. Коли вони доїли, дівчина підскочила і раптом запропонувала:

— Я помию посуд, Ві. Чому б вам із Софі не дограти в шашки?

— Ти помиєш посуд? — В’янн підозріло поглянула на Ізабель.

— Облиш, я ж пропонувала допомогу й раніше, — відповіла Ізабель.

— Не на моїй пам’яті.

Ізабель зібрала порожні тарілки й решту посуду. Вона запропонувала допомогти, лише щоб було, чим зайняти руки.

Зрештою, більше їй не було чого робити. Вечоріло. В’янн, Софі й Ізабель грали в карти, але Ізабель не могла зосередитися. Вона була надто схвильованою. Дівчина вигадала недоладну відмовку й покинула гру, удавши, що стомилася. У своїй кімнаті нагорі Ізабель лягла на застелене ліжко, повністю вдягнена. Вона чекала.

Було вже за північ, коли Бек повернувся. Вона чула, як він заходить у двір, а тоді вловила дим його цигарки. Він зайшов у будинок, стукаючи чобітьми, а близько першої ночі знову запала тиша. Утім, вона досі чекала. О четвертій ранку Ізабель встала з ліжка, одягла товстий чорний светр і картату твідову спідницю. Розстібнувши кишеню легкого літнього пальто, вона сховала туди папери, тоді одягла його й підперезалася паском. Талони на харчування дівчина поклала в передню кишеню.

Спускаючись униз, Ізабель здригалася від найменшого шарудіння. Здавалося, вона вічність ішла до парадних дверей. Нарешті відчинивши їх, дівчина тихенько замкнула їх за собою.

Ранок був холодний і темний. Десь закричала пташка, яку вона, мабуть, розбудила, відчиняючи двері. Ізабель вдихнула аромат троянд. Цієї миті все здавалося таким буденним.

Відтепер вороття не буде.

Вона йшла до хвіртки, постійно озираючись на будинок. Їй здавалося, що Бек у своїх чоботях стоїть позаду і, схрестивши руки на грудях у войовничій позі, стежить за нею.

Однак вона була сама.

Її першою зупинкою був будинок Рейчел. Тепер пошту майже ніколи не приносили, але жінки на кшталт Рейчел, чиї чоловіки ще не повернулися, перевіряли поштові скриньки щодня, сподіваючись на якісь новини.

Ізабель засунула руку в кишеню і дістала звідти один єдиний аркуш. Вона відкрила поштову скриньку й, поклавши туди листівку, закрила її.

На дорозі вона знову роззирнулася й нікого не побачила.

Вона зробила це!

Наступною зупинкою була ферма старого Ріве. Він втратив на фронті сина й усім своїм єством був комуністом і революціонером.

Коли вона доставила останню брошуру, то почувалась нездоланною. Бліді сонячні промені лише починали осяювати вапнякові будівлі в місті.

Цього ранку вона виявилася першою в черзі, тож отримала повну пайку олії. Сто п'ятдесят грамів на місяць. Дві третини чашки.

Скарб.

Розділ 11

Щодня того довгого спекотного літа В’янн прокидалася й одразу бралася до роботи. Вона (разом із Софі й Ізабель) засадила та розширила город, а також перетворила пару старих книжкових шаф на клітки для кроликів. Також жінка обгородила відкриту альтанку дротяною сіткою. Тепер найромантичніше місце садиби смерділо гноєм, який вони збирали, щоб удобрити город. В обмін на їжу вона прала речі старого фермера Ріве. В’янн дозволяла собі розслабитися лише в неділю зранку, коли водила Софі в церкву (Ізабель відмовлялася туди ходити), а тоді пила каву з Рейчел у затінку її подвір’я. Найкращі подруги просто розмовляли, сміялися й жартували. Іноді Ізабель складала їм компанію, але вона радше воліла бавитися з дітьми, ніж сидіти з жінками. В’янн це влаштовувало.

Домашні клопоти були необхідністю, способом підготуватися до зими, яка, хоч і була ще далеко, але, мов небажаний гість, могла прийти в найнесподіваніший момент. Та важливішим було те, що робота розраджувала В’янн. Коли вона працювала на городі, варила полуничне варення чи збирала огірки, вона не думала про Антуана й про те, що від нього так давно не було жодної звістки. Незнання гризло її зсередини: може, він потрапив у полон? Може, він поранений? Чи загинув? А може, одного дня вона побачить, як він, усміхаючись, іде цією дорогою?

Туга за ним. Нестримне бажання його побачити. Хвилювання за нього. Саме ці почуття охоплювали її вночі.

У світі, сповненому поганих звісток і тиші, хорошою новиною було те, що капітан Бек провів більшу частину літа в походах. За його відсутності життя здавалося більш-менш звичним. Ізабель без жодних нарікань виконувала все, про що її просили.

Настав прохолодний жовтень. В’янн разом із Софі поверталася додому зі школи. Вона відчувала, що один із її підборів відламувався, а тому було складно тримати рівновагу. Її лайкові черевики, які вона носила впродовж кількох останніх місяців, не були для цього призначені. Вона часто спотикалася, бо підошва біля пальців почала відклеюватися. Дістати нові речі на кшталт черевиків завжди було неабияким клопотом. Купити щось на продуктові талони — зокрема і