Владислав Дніпровський - Як я провів літо, Владислав Дніпровський

Вадік здригнувся від моторошного видовища. Таке не повинно існувати не те що в їхньому місті – у світі загалом.

— Бензопила? Серйозно? Це ще що за дурна попса? — здивовано пробурмотів Толік, втомлено здіймаючи багатостраждальний дробовик.

Перший постріл у груди не спричинив жодної реакції – лише трохи відштовхнув сектанта назад. За ним послідували й інші постріли з тим самим результатом. Велетень був наче невразливий. Ганна вистрілила кілька разів у голову. Безрезультатно. Фартух і маска, схоже, були потужними захисними артефактами. Що ж робити? Стикатися у ближньому бою з бензопилою не було жодного бажання.

— Граната! — вигукнув Толік і хитро кинув вибухівку кудись трохи за спину сектанта.

Вибух похитнув велетня. Він трохи постояв і зробив крок уперед. Але, очевидно, вибух його все ж поранив і поранена нога не витримала – сектант почав завалюватися назад. Незграбно махнувши руками, він випустив бензопилу, і та, перекинувшись кілька разів у повітрі, опустилася на впалого велетня. Завивши, вона кілька секунд безпорадно вгризалася в зачарований фартух, після чого, очевидно, вичерпавши магію артефакту, раптово встромилася велетню в груди, пройшла наскрізь і залила все навкруги кривавим фонтаном та шматками плоті.

— Ти ба! — ошелешено вигукнув Вадік. — Зарізався власною бензопилою! Що це, в біса, за дурна секта?!

Його слова підтвердив вереск розхитуючогося на ланцюгу дрібного фанатика, що вперто чіплявся за життя і свою мрію – дістатися хоча б до когось і вчепитися в нього зубами.

— Заходимо й ідемо на другий поверх, — сплюнувши чужу кров, сказала Ганна. — Здається, вони нарешті закінчилися. Там мають зберігатися сувої, гроші та інше. Поставимо крапку в цій зачистці, коли вже так сталося.

— Ага... Сталося, — гнівно пробурмотів Вадік, даруючи дівчині роздратований погляд.

Команда обережно піднялася сходами. Ліхтар залишився лише на рушниці Толіка, який утомлено шкандибав позаду. Очевидно, поранень у нього було чимало, і він уже втратив багато крові. Але поки тримався. Дівчина йшла попереду, підсвічуючи телефоном.

У кімнаті нагорі майже не було світла. Лише кілька смолоскипів на стінах мляво освітлювали простір. Ліхтар вихопив зі сутінків старий стіл і відчинений сейф поряд із ним. Колись це, мабуть, був офіс керівника виробництва. Тепер же всередині сейфу виднілися якісь пергаменти та мішечки.

— Ось воно. Дісталися, — змучена посмішка з’явилася на обличчі Ганни. — Можна забирати й викликати чистильників.

Вона підійшла й у повній тиші почала складати все в сумку. Обернувшись на хлопців, на мить завмерла, прислухаючись. Десь поряд у темряві щось загадково скрипіло.

— Та ну, якого біса?! — у розпачі вигукнув Вадік, озираючись довкола. — Що ще?

У темряві почувся тихий сміх. Потім знову — той самий скрип. Команда заметушилася, освітлюючи простір ліхтарями. Але сміх і скрипіння лунали то позаду, то попереду. Нарешті, телефон Ганни висвітив постать старої в інвалідному візку. Вона була вдягнена в брудне лахміття, сиве волосся розкуйовджене, а білі сліпі очі втупилися прямо в них. Жінка крутила скрипучі колеса, повільно наближаючись.

Ганна перелякано зойкнула й випустила телефон. Той гепнувся під стіл, заливаючи його світлом. Толік миттєво навів ліхтар туди, де була стара, але вона зникла.
Позаду, зовсім поряд, пролунало єхидне хихотіння. Ліхтар метнувся назад і знову висвітив бабцю.

Вона вже під’їхала впритул, вишкірюючи залізні зуби.

— Граната! — раптом вигукнув Толік.

Вадік спантеличено глянув на нього. Куди він збирається її кидати?! Просто під ноги? Але за мить усе стало зрозуміло. У старої в подолі лежала граната без чеки. Вона різко смикнула колеса й кинулася вперед.

Час, здається, зупинився. Невже це кінець?

Раптом із темряви вискочив здоровань і щосили вгатив ногою по візку. Стара з божевільним сміхом покотилася назад, вилетіла за двері на сходи й загуркотіла східцями. 
За мить пролунав вибух. Будівля здригнулася, зверху посипалася штукатурка. І нарешті запанувала повна тиша.

— Здається, я трохи обісрався, — пролунав голос Толіка з темряви.

— Ми нікому не скажемо, — розсміявся Вадік. Його сміх швидко переріс у справжнє істеричне реготіння.

Напруга поступово спадала. Хлопці, схлипуючи від дурнуватого сміху, стежили, як Ганна підняла телефон і рушила до сходів. Спираючись один на одного, вони поспішили за нею.

Дивовижно, але стара ще була жива. Скривавлена, вона лежала у купі сміття, її кістки явно були переламані, але вона все ще стежила сліпими очима за Ганною.

— Вона вже не жилець, — пробурмотіла дівчина. — Поранень забагато. Дивно, як її взагалі не розірвало. Мабуть, артефакт якийсь…

— Ти теж довго не проживеш, — раптом прохрипіла стара. — Ти вже не побачиш першого снігу…

Ганна здригнулася й витріщилася на сектантку, яка залилася безумним сміхом.

Істеричний сміх лунав по старим коридорам повз скривалені тіла сектантів, повз розвалені стіни будівлі і ржаві верстати. Але більше за все цей сміх, немов свердло занурювався в мозок зранених оперативників, змінюючи приємну втому від перемоги на депресію і знесилення.

Сміялася клята відьма довго. Доти, доки її серце не зупинилося, а бійці, з похмурим виглядом, стояли весь цей час і мовчки спостерігали.

Сповнені скорботних роздумів, вони, підтримуючи один одного, дочвалали до своєї машини. Ганна викликала здивованих чистильників, які мали приїхати й прибрати все. Ті розраховували на ранок, але виклик не проігнорували. За стандартами, потрібно було їх дочекатися, але Вадік розлючено плюнув на інструкції й, завівши двигун, рвонув на базу.

Толік на задньому сидінні старанно бинтував рани, а Ганна сіла поряд із водієм і, винувато зітхнувши, очікувала на важку розмову.

— Ти ж розумієш, що це все? — запитав Вадік.

— Ти справді віриш бурмотінню помираючої старої? — невпевнено відповіла дівчина. — Не зважай на це. Дурниця якась.