Владислав Дніпровський - Як я провів літо, Владислав Дніпровський

— Я не можу тобі заборонити нашу небезпечну роботу. Але після того, як ти завагітніла, ти відповідаєш не лише за своє життя, а й за життя нашої дитини, — усе більше накручував себе хлопець.

— Ой, давай тільки без цього. Я ж не інвалід. Поки вагітність не заважає, я можу працювати, — спалахнула Ганна. — Чому ти можеш ризикувати, а я ні? Що це за несправедливість?!

— Тоді обидва пишемо заяви на звільнення, — лукаво посміхнувся Вадік, заманивши дівчину в пастку. Саме таку відповідь він від неї й очікував.

Ганна сердито засопіла. Звільнятися вона не хотіла. Робота була для неї сенсом існування. Але й дитину вона хотіла. Ці протиріччя не давали їй спокою, що постійно виливалося в зриви та необачні вчинки. Як сьогодні.

— Ні, — впевнено пробурмотіла дівчина, ховаючи очі. — Я не буду звільнятися. А ти — як хочеш.

— І навіть сьогоднішнє пророцтво тебе не переконало? Ти ж загубиш не тільки себе. Будь відповідальною, — востаннє спробував достукатися до її голосу розуму Вадік. — Толіку, ну хоча б ти скажи їй.

— Я вже раз сказав свою думку: Ганна має перейти хоча б зараз на паперову роботу. Більше повторювати не буду, — пробурмотів здоровань із заднього сидіння. — Не втягуйте мене у свої сімейні чвари.

— Ніякої паперової роботи! Я — боєць! Я буду обережною! Це все, що можу пообіцяти, — гримнула Ганна й сердито відвернулася до вікна.

Зціпивши зуби, Вадік вчепився в кермо й намагався заспокоїтися. Попри всю абсурдність, віщуванню старої він повірив. Їм часто доводилося стикатися з магічним, і хто-хто, а вже точно не вони можуть ігнорувати або не вірити в пророцтва. Що ж робити? Дівчину він кохав, і, мабуть, за цю впертість та безшабашність у тому числі. Але зараз справа в іншому. Мабуть, залишився останній варіант.

Нарешті вони під’їхали до бази. Толік вийшов відчинити ворота, а Вадік, злодійкувато озирнувшись, схилився до дівчини. Вона також отримала кілька різаних, кривавих, але не критичних поранень і зараз, зморена, задрімала, обпершись обличчям об вікно й розмазуючи слину по склу.

Вадік на мить розчулено посміхнувся з цього видовища й підставив маленьку скляночку з-під цілющого зілля до її рани на плечі. Впевнившись, що туди натекло достатньо крові, він задоволено кивнув і сховав скляночку в нагрудній кишені.

Ворота відчинилися, і вони заїхали до бази. Вже здіймався ранок. Весела ж була нічка. Вадік сумно посміхнувся.

Залишивши Толіка розбиратися з медиками, а Ганну — з керівництвом, він непомітно вислизнув і попрямував до підвалу. Пройшовши освітленим простими лампами коридором, зібрався з духом і постукав у старовинні дубові двері.

Довелося почекати кілька хвилин. Невдоволена власниця кімнати бурчала за дверима й лаялася.

— Міг би й удень зайти, — прошипіла заспана відьма Майя, нарешті відчинивши двері.

— Вибач, кров може зіпсуватися, — ніяково відповів хлопець, старанно відвертаючи погляд від нічної сорочки, яка майже нічого не приховувала.

— Ти все ж вирішив це зробити? — зітхнула жінка. — Я ж тобі казала: з прокляттями не жартують.

Вона кілька секунд вдивлялася в очі хлопця, потім знову зітхнула й відійшла вбік.

— Бачу, відмовляти тебе немає сенсу, — пробурмотіла вона, прямуючи до шафи. — Заходь, чого стоїш?

— Сьогодні одна стара відьма перед смертю навіщувала, що Ганна не доживе до першого снігу, — пробурмотів хлопець, увійшовши до кімнати й сівши на стілець. — Я більше не можу зволікати.

— Так, це серйозно, — кивнула Майя й почала щось перебирати серед своїх скляночок. — Хоч це прокляття й дурне, має багато умовностей, і позбутися його легко, але ти маєш розуміти, з чим заграєш. Взагалі, не маю гадки, навіщо хтось придумав таку куцу магію. Мабуть, саме для таких випадків. Давай кров.

Отримавши скляночку, вона стала ретельно змішувати складники, розтирати якісь трави й підсипати їх у розчин. Разом із тим продовжила інструктаж:

— Я зроблю старовинні письмена на твоєму тілі розчином її крові та алхімічних складників. Прокляття спрацює лише, якщо ти сам цього захочеш і не просто захочеш, а й продовжиш хотіти завжди. У мить, коли вона повинна буде загинути, ти забереш її смерть собі.

Відьма наносила малюнок на плече хлопця, і розчин наче в’їдався в шкіру, залишаючи по собі дивне червоне татуювання. Ритуал тривав десь із пів години.
Нарешті, Майя погладила хлопця по голові:

— Все. Тепер твоє життя власною волею й бажанням належить їй. Я навіть трохи заздрю тій дурепі.

Вадік підвівся, щиро подякував сумній відьмі й вийшов. Тепер усе. Він зробив усе, що міг, щоб зберегти кохану й ненароджену дитину. Далі все залежить лише від долі.