Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ранок четвертого дня був холодним і пронизливим. Туман стояв так густо, що хати Залісся здавалися привидами, що виринали з молочної імли. Ліс був прихований за цією завісою, але його присутність відчувалася гостріше, ніж будь-коли. Відлік пішов – два тижні. І єдиним шансом розірвати це коло страху та невідомості був чоловік, який дивом вижив.
Громов і Петро Петрович 다시 їхали до хати баби Варвари. Дорога була слизькою, машина повільно повзла крізь туман. У салоні панувала напружена тиша, яку переривав лише шум двигуна та рідкісні вибоїни. Обидва думали про майбутню розмову. Громов уявляв собі стандартний допит, вибудовував у голові питання, шукав логічні зв’язки. Петро Петрович відчував щось інше – якесь передчуття, що відповіді Степана Петровича будуть не просто свідченнями, а частиною давньої, болісної правди про Залісся.
Хата баби Варвари виступила з туману несподівано, ніби виросла із землі. Навіть туман тут здавався не таким густим, наче розступався перед її давньою силою. Запах трав став інтенсивнішим, ніби сама хата дихала цілющим повітрям.
Баба Варвара зустріла їх біля дверей. На її обличчі застигла втома, але очі світилися якоюсь внутрішньою силою.
— Він чекає, — сказала вона тихо, ніби слова неслися не нею, а якимсь давнім голосом. — Але багато розпитувати не можна. Сили ще мало. Правда… вона теж важить немало.
Вона пропустила їх усередину. У хаті було тепло і затишно. На печі потріскували дрова. Степан Петрович сидів на лаві, спираючись на подушки. Його обличчя все ще було в синцях, але очі дивилися ясно. Він виглядав слабким, але рішучим.
— Доброго ранку, Степане Петровичу, — сказав Петро Петрович, підходячи до нього. — Як почуваєтеся?
— Живу, — хрипко відповів Степан Петрович. Його голос був тихим, ніби йшов з глибини лісової криївки. — Баба Варвара… вона мене витягла.
Він з вдячністю подивився на стару жінку.
Громов підійшов ближче, тримаючи блокнот і ручку. Його обличчя було серйозним і зосередженим.
— Степане Петровичу, нам потрібно поставити вам кілька запитань. Це дуже важливо. Для вас… і для інших людей.
Степан Петрович кивнув.
— Ви можете сказати, хто на вас напав? Хто вас побив? — прямо запитав Громов.
Степан Петрович заплющив очі на мить, ніби збираючись з силами. Потім відкрив їх і подивився на Громова.
— Вовк.
Громов і Петро Петрович переглянулися.
— Вовк? Це ім’я? Чи прізвисько?
— Прізвисько, — підтвердив Степан Петрович. — Я не знаю його справжнього імені. Він тут недавно. Прийшов… за Лісом.
— Ви можете його описати? — наполягав Громов.
Степан Петрович знову напружився. Було видно, що згадувати це йому боляче не тільки фізично.
— Високий… кремезний. На обличчі… шрам. Через пів обличчя. Від скроні до підборіддя.
Він провів пальцем по своєму обличчю, показуючи напрямок шраму.
— І тату… на лівій руці. Коршун.
Громов швидко записав. Шрам на обличчі, татуювання коршуна на лівій руці. Це були конкретні прикмети. Не містика, а реальні ознаки людини.
— Він один був? — запитав Петро Петрович.
— Ні, — Степан Петрович похитав головою. — Були інші. Але Вовк… він головний у них. Він говорив.
— У них – це у кого? — запитав Громов.
Степан Петрович знову завагався. Його погляд став наляканим.
— Охоронці… Лісу.
Громов і Петро Петрович знову переглянулися. Охоронці Лісу? Що це за культ?
— Це… організація? — запитав Громов. — У них є якась назва?
— Я не знаю повної назви, — зізнався Степан Петрович. — Вони називають себе… Охоронці Лісу. Кажуть, що Ліс потребує захисту. Від чужих. Від тих, хто його не поважає.
— Від кого саме вони його захищають? — уточнив Петро Петрович.
— Від… нас, — тихо сказав Степан Петрович, кивнувши в бік села. — Від дачників. Від усіх, хто приходить сюди з наміром взяти, а не жити поруч. Кажуть, що Ліс сам вибирає, хто має право жити на його землі. І хто має піти.
У Громова по спині пробіг холодок. Ці слова звучали занадто схоже на ті легенди, які розповідав Петро Петрович про Ліс, що "забирає" людей.
— Вони… Вони причетні до зникнень? — прямо запитав Громов, незважаючи на застереження баби Варвари. Часу було мало.
Степан Петрович довго мовчав. Його погляд був спрямований кудись убік, ніби він бачив щось, недоступне їм. Баба Варвара обережно торкнулася його руки, ніби даючи сили.
— Я… я не бачив, — нарешті сказав він. — Але… вони говорили про це. Коли били мене. Запитували про гроші. І про землю.
— Що запитували? — наполягав Громов.
— Чому продав? Кому продав? Хто ще знає? — його голос ставав дедалі слабшим. — Казали, що Ліс не пробачить. Що земля… не продається. Вона належить Лісу. І тим, хто його розуміє.
— Гроші… Ви взяли гроші, які Федір Іванович заплатив за ділянку? — запитав Громов.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліс, що ховає секрети , Віталій», після закриття браузера.