Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

Степан Петрович кивнув.

— Так. Вони лежали… тут.

Він кивнув у бік кухні.

— І вони забрали гроші, коли вас побили? — уточнив Громов.

— Так, — підтвердив Степан Петрович. — Усе забрали.

— Але навіщо вони вас били? Якщо вже забрали гроші? — запитав Петро Петрович.

— Вони хотіли знати… хто ще знає про угоду, — хрипів Степан Петрович. — І… хто наказав мені продати.

Громов напружився.

— Наказав? Вам наказали продати ділянку? Хто?

Степан Петрович знову завагався. Його обличчя скривилося від болю, чи то фізичного, чи то душевного.

— Я… я не знаю. Мені передали. Через одного чоловіка. Сказали… що Ліс хоче, щоб ця земля була продана. Саме цьому дачникові. Саме за ці гроші.

Це було ще більш заплутано. Навіщо культу, який захищає Ліс від чужих, наказувати своєму члену продати "свою" землю дачникові, якого вони вважають чужим? І за великі гроші? Це не вписувалося в образ "охоронців природи". Якщо тільки... якщо це не був просто привід. Або якщо їхні мотиви були складнішими.

— А ви знаєте про… поганий зв’язок у селі? — запитав Громов, переходячи до іншої теми. — Про те, що телефони не працюють?

Степан Петрович кивнув.

— Знаю. Глушилка. У Лісі вона. Недалеко.

— Глушилка? — здивувався Громов. — Це ви точно знаєте? Звідки?

— Вони говорили, — тихо відповів Степан Петрович. — Вовк говорив. Що зв’язку не буде. Щоб ніхто не зміг викликати… нікого.

— Щоб ніхто не зміг викликати поліцію? Чи швидку? — уточнив Громов.

— Можливо, — знизав плечима Степан Петрович, наскільки міг. — Але вони казали… щоб ніхто не зміг покликати допомогу ззовні. З міста.

— Навіщо їм це? — запитав Петро Петрович.

Степан Петрович похитав головою.

— Не знаю. Вовк не пояснював. Просто сказав – так треба. Щоб Ліс… міг зробити свою справу.

— Свою справу? Що за справу? — Громов відчув, як посилилося серцебиття.

— Не знаю! — Степан Петрович раптом підвищив голос, але тут же застогнав від болю. — Він нічого не казав! Тільки бив і запитував про гроші і землю! І про того, хто наказав мені продати!

— Степане Петровичу, а ви знаєте, де ця глушилка може бути? — запитав Громов, намагаючись отримати хоч якусь практичну інформацію.

— У Лісі… — прохрипів Степан Петрович. — Глибоко. Де саме… не знаю. Мене туди не пускають.

Баба Варвара підійшла ближче і поклала руку на груди Степана Петровича.

— Досить. Він втомився. Більше ні слова зараз.

Громов побачив, що Степан Петрович зблід, на його обличчі з’явилися краплини поту. Він справді був виснажений.

— Добре, бабо Варваро, — сказав Громов, хоча і відчував величезне розчарування. Інформація була, але вона породила ще більше питань.

— Ми не будемо його більше турбувати сьогодні.

Петро Петрович кивнув, співчутливо дивлячись на Степана Петровича.

Вони вийшли з хати. Туман почав потроху розсіюватися, відкриваючи темні силуети дерев.

— Вовк, — пробурмотів Громов, як тільки вони вийшли на вулицю. — Шрам, тату коршуна. Охоронці Лісу. Глушилка. Це вже щось конкретне.

— Але хто він, цей Вовк? — запитав Петро Петрович. — І хто ці Охоронці Лісу? Я ніколи не чув про такий культ у наших краях.

— Можливо, це не місцеві, — припустив Громов. — Прийшли ззовні. Як і Федір Іванович. Можливо, вони якось пов’язані. Дачник з грошима і землі…

— Але як це пояснює зникнення Василя, Галини, Миколи? — нагадав Петро Петрович. — Вони ж ніяк не були пов’язані ні з дачником, ні з землею Степана Петровича.

— Можливо, вони побачили щось? — припустив Громов. — Або знали щось? Василь був п’яничка, але добре знав Ліс. Галина працювала на пошті, могла бачити якісь перекази, посилки? Микола ходив по хмиз… Був не в тому місці, не в той час?

— Все можливо, майоре, — погодився Петро Петрович, але в його голосі відчувалася втома. — Але це не пояснює, куди вони зникли. Безслідно.

— І навіщо їм глушилка? Якщо вони просто вбивають і ховають тіла, їм не потрібна така ізоляція, — розмірковував Громов вголос. — Якщо тільки… якщо тіла не ховають. Або… якщо їм потрібно щось зробити, не привертаючи уваги. Щось, що займає час. Або щось, що потребує, щоб ніхто не міг втрутитися.

— Як ви думаєте, хто наказав Степану Петровичу продати землю? — запитав Петро Петрович. — Це був цей Вовк? Чи хтось інший, кого він боїться?

— Він сказав, що йому "передали", — згадав Громов. — Це може означати, що є хтось над цим Вовком. Якийсь лідер культу. Той, хто приймає рішення.

Вони йшли вулицями Залісся. Туман майже розвіявся, але похмура атмосфера залишилася. Люди, що зрідка зустрічалися на їхньому шляху, швидко опускали очі, уникаючи контакту. Новина про побиття Степана Петровича, хоч і без деталей, вже, мабуть, облетіла все село. Страх посилився. Тепер знали, що в Заліссі не просто зникають люди, а хтось ходить по хатах і б’є до напівсмерті. І цей хтось – частина якоїсь таємної групи.