Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

Громов відчув приплив хвилювання. Завтра! Нарешті, вони зможуть дізнатися, що сталося. Хто його побив? Чому? І чи пов'язано це зі зникненнями?

Але цей вечір приніс нові турботи. Коли вони поверталися на дільницю, біля старого колодязя, де, за дивним збігом, зв'язок був трохи кращим, телефон Громова несподівано ожив. Короткий, різкий сигнал.

— Зв’язок! – вигукнув Громов, швидко дістаючи апарат.

На екрані висвітився номер управління. Громов одразу ж відповів.

— Майор Громов слухаю!

Голос на тому кінці дроту був офіційним, холодним і не терпів заперечень. Голос полковника Сидоренка.

— Громов. Що там у вас відбувається? Три зникнення за тиждень, тепер четверте і побиття? Що за безлад?!

Громов спробував доповісти коротко і по суті. — Пане полковнику, ми знайшли потерпілого, Степана Петровича. Він побитий, але живий. Зараз у нього надається допомога. Ми очікуємо, що він зможе дати свідчення…

— Побитий – це не зниклий, Громов! Де тіла? Де сліди? Що ви там робите вже тиждень?! – голос полковника підвищився. Було чути, що він роздратований і, можливо, наляканий тим, що відбувається в якомусь забутому Богом Заліссі.

— Пане полковнику, ситуація… неординарна. Є обставини, які…

— Ніяких ‘обставин’! У мене на столі лежить купа паперів, запити з усіх інстанцій! Четверо зниклих без слідів! Це ненормально! Столиця в курсі! – Сидоренко зробив паузу, і в його голосі з'явилися сталеві нотки. — У вас є два тижні, Громов. Два тижні з сьогоднішнього дня, щоб розкрити цю справу. Знайти зниклих або хоча б встановити, що з ними сталося. І знайти того, хто побив цього вашого… Степана. Якщо за два тижні не буде результату… Я справу закриваю. З формулюванням ‘зникли за нез'ясованих обставин’. А ви повертаєтеся до своїх економічних злочинів. І забуваєте про Залісся. Це зрозуміло?

Громов стиснув щелепи. Два тижні. Два тижні на справу, яка з кожним днем ставала все більш заплутаною і жахливою. Два тижні, щоб знайти чотирьох людей, яких, можливо, вже немає в живих, і розкрити таємницю, яка, здавалося, була старою, як сам Ліс.

— Зрозуміло, пане полковнику – глухо відповів Громов.

— Добре. Чекаю результату. І щоб більше таких сюрпризів з вашого Залісся не було – обірвав полковник і поклав слухавку.

Телефон знову замовк. Зв'язок зник так само раптово, як і з'явився. Громов стояв біля колодязя, тримаючи в руці мертвий телефон, ніби він був винний у всьому, що відбувається.

Петро Петрович мовчки стояв поруч. Він чув розмову, хоч і не повністю. Побачив вираз обличчя майора. Зрозумів.

— Два тижні – тихо сказав дільничий. В його голосі не було ні здивування, ні обурення. Лише розуміння того, як працює світ «нагорі».

— Два тижні – повторив Громов, дивлячись кудись у темряву, де починався Ліс. — Або ми розкриваємо це… або про Залісся забувають. Зниклих спишуть в архів. А ви… залишитеся з цим. Самі.

Він повернувся до Петра Петровича. Вперше за весь час Громов виглядав не просто зосередженим детективом, а людиною, яка відчула вагу відповідальності і безвихідь ситуації.

— Нам потрібно, щоб Степан Петрович заговорив – сказав Громов, і в його голосі звучала рішучість. — Він – наш єдиний шанс. Він бачив того, хто це зробив. Можливо, він знає, що сталося з іншими.

Петро Петрович кивнув. Він теж це розумів. Степан Петрович, дивакуватий відлюдник, продавець "прив'язаної" землі, став ключем до розгадки. Якщо він виживе і зможе говорити. Завдяки бабі Варварі, цей шанс з'явився.

Вони йшли назад до дільниці, кожен занурений у свої думки. Ліс стояв навколо них, мовчазний свідок, який, здавалося, знав усі відповіді. І ніби сміявся з їхніх спроб розгадати його таємниці за якісь там два тижні.

У маленькому містечку Залісся, де час ішов за своїми правилами, а Ліс диктував свої умови, почався відлік. Два тижні. Термін, який здавався одночасно занадто довгим і катастрофічно коротким. І все залежало від того, що зможе розповісти людина, яка повернулася з межі, врятована не стільки медициною, скільки давнім знанням і силою волі. Розмова зі Степаном Петровичем мала відбутися завтра. І ця розмова, можливо, змінила б усе. Або ж… остаточно заплутала б їх у павутинні таємниць Залісся і Лісу.