Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

Розділ 11

Три дні в Заліссі тяглися повільно, як осінній туман. Три дні минуло з того моменту, як майор Громов та дільничий Петро Петрович знайшли Степана Петровича побитим у його хаті. Три дні, протягом яких страх у маленькому містечку став майже відчутним, густим і липким, як бруд на дорогах. Люди ходили пригинаючись, уникали поглядів одне одного і, здавалося, дихали крізь раз. Ліс стояв, як і раніше, темною стіною на обрії, але тепер його мовчання сприймалося не як спокій, а як зловісне очікування.

Ці три дні детективи провели в стані вимушеного очікування. Громов, людина дії і плану, відчував себе, як у пастці. Його міські методи – дзвінки, запити, бази даних – тут майже не працювали. Зв'язку не було. Спробували знову і знову викликати підкріплення, повідомити про знайдення Степана Петровича, але телефон мовчав, або відповідав лише глухими гудками. Навіть супутниковий телефон, який Громов привіз з собою "на всякий випадок", працював з перебоями, ніби щось невидиме заважало сигналу.

— Та що це за дідько? – бурчав Громов, трясучи телефон біля вікна кабінету дільничного. Навіть тут, у центрі села, зв'язок був примарним. — Ніби ми не в двадцять першому столітті, а десь на безлюдному острові!

Петро Петрович сидів за своїм столом, перебираючи папери, які вже вивчив напам’ять. Справи про дрібні крадіжки, сімейні сварки, загублену козу – усе це здавалося зараз таким дрібним і далеким. Він зітхнув. — Я ж казав, майоре. Ліс. Він тут хазяїн. Не любить, коли йому заважають.

— Петро Петровичу, я розумію, що ви вірите в ці… народні повір'я – обережно почав Громов, намагаючись не образити дільничого, з яким за цей час у них все ж таки виникло щось на зразок товариства. — Але є логічне пояснення. Або несправність обладнання, або… хтось навмисно створив умови для ізоляції. Можливо, той, хто побив Степана Петровича. Щоб ми не могли повідомити, що він живий.

— А хто тоді забрав Василя, Галину, Миколу? Їх теж хтось побив і забрав без сліду? І дачника Федора Івановича, який купив ту землю, яку продавав Степан Петрович? – запитав Петро Петрович, дивлячись Громову прямо в очі. В його погляді не було осуду, лише туга і якесь давнє знання, яке Громов не міг збагнути. — І чому земля та коштувала стільки, скільки за неї заплатив Федір Іванович? І чому Степана Петровича побили саме після того, як він отримав гроші? І чому зв'язок зник саме зараз, коли нам потрібно повідомити про це?

Питання дільничого висіли в повітрі, важкі і беззаперечні. Громов не мав на них відповіді. Кожна логічна версія розбивалася об стіну містичних обставин, які оточували цю справу.

Найбільш обнадійливою подією цих днів були їхні щоденні візити до баби Варвари. Її хата стояла як острівець спокою серед виру страху, що охопив Залісся. Кожного разу, коли вони приїжджали, баба Варвара зустрічала їх біля дверей. Вона не задавала зайвих питань, лише тихо впускала їх у свою хату, де панував запах трав і якесь дивне, заспокійливе тепло.

Степан Петрович лежав на лаві біля печі, загорнутий у ковдри. Першого дня він був майже нерухомий, лише стогнав від болю. Баба Варвара сиділа поруч з ним, обтирала його якимись відварами, щось тихо наспівувала чи нашіптувала. Громов спостерігав за цим з незмінним скепсисом, але мовчав. Що він міг сказати? Його медицина тут була безсила, а її… працювала.

Другого дня Степан Петрович уже міг ледь помітно рухати головою. Його дихання стало рівнішим. Синці на обличчі все ще були жахливими, але колір шкіри вже не був таким синім. Баба Варвара говорила мало, лише давала йому пити з маленької ложечки щось густе і темне.

— Як він, Варвара Самійлівна? – щоразу запитував Петро Петрович.

— Оживає – відповідала вона. — Душа повертається в тіло. Сильний він. Ліс його ще не відпустив.

Громов кожен раз хотів запитати, що вона має на увазі під "Ліс не відпустив", але стримувався. Її слова звучали як чергова загадка, яких у цій справі було вже забагато. Натомість він намагався поставити більш конкретні питання.

— Бабо Варваро, ви бачили, хто його побив? – запитував він обережно. — Може, він щось говорив, коли був без свідомості?

Вона дивилася на нього своїми старими, мудрими очима, в яких ніби відбивалося небо і дерева. — Бачити… Я бачу, майоре, те, що мені показують. А показують мені біль людини. І страх. Він боявся не удару. Він боявся того, хто стояв за ударом. А без свідомості… Душа літала десь поруч. Говорила з Лісом. Не зі мною.

Такі відповіді тільки посилювали роздратування Громова. Йому потрібні були імена, факти, докази. А не розмови про душі та Ліс. Але він мусив визнати: завдяки бабі Варварі, у них з'явився шанс отримати ці факти від самого Степана Петровича.

На третій день, коли вони приїхали, Степан Петрович уже сидів на лаві, притулившись до стіни. Він виглядав виснаженим і побитим, але його очі були розплющені і дивилися осмислено. Він навіть спробував посміхнутися, хоча це більше нагадувало гримасу болю.

Баба Варвара дозволила їм підійти ближче.

— Степане Петровичу – тихо сказав Петро Петрович. — Ми тебе знайшли. Тепер усе буде добре. Відпочивай.

Степан Петрович спробував щось сказати, але з його горла вирвався лише хрип.

— Не зараз – сказала баба Варвара, поклавши йому руку на плече. — Нехай збере сили. Завтра. Завтра він зможе говорити. Якщо захоче. – Остання фраза прозвучала як попередження.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍