Сергій Олексійович - Мої 18, Сергій Олексійович

До Тані у гості приїхали її подруги з гімназії. Всі красуні, як на підбір. Ну звісно, не такі гарні, як наша Таня. Але і ці теж непогані, про між нами кажучи.

Сидять вже третій час на кухні та щось там собі шушукаються та сміються. П'ють чай. Але без печива та цукру. Бо вони ж — моделі!

А приїхали дівчата, то здалеку. Вони усі з іншого району. Там де ми раніше жили. Вже темно. Восьма година. А їм, ще потім до дому добиратися годину, мабуть. Я за них хвилююсь. Мабуть, треба їх залишати у нас до ранку. Бо куди їм самим на ніч глядя додому їхати.

- Проведеш нас? - Просить в мене Таня.

- Я теж з вами. - Каже мала і починає перша одягатися.

Ми йдемо у дев'ятьох. Позаду мене мала з Аліною. А поруч Леся та Квіточка. Попереду усі інші. Вони про щось своє голосно сміються на весь район. Леся бере мене під руку, а з другого боку теж саме робить Квіточка От добре, що зараз темно. Бо вони обидві вище за мене на голову. Та ще картина.

Леся щось мені розповідає про школу. Та я слухаю її одним вухом. Бо зараз темно та вечір. А тут стільки молодих та гарних дівчат. А придурків хватає на будь-якому районі.

Йти до зупинки нам недовго. Спочатку через наш двір. Там і йти нічого — раз та ми вже на проспекті. А там зовсім поруч пішохідний перехід. А через дорогу вже і зупинка. Я ж кажу, тут усе поруч.

На вулиці в цей час людей мало. Всі по хатах сидять. Але супермаркет ще працює. Крамниці ще світяться. Та все одно. Чужий район є чужий район. Ми ж тут нещодавно оселилися.

Хвилююсь за дівчат. Бо стільки красунь відразу. Та й ще і сестри мої теж тут разом з усіма. А нам ще й потім у трьох до дому повертатися. 

Звісно хвилюйсь. Бо я один, а зі мною такі гарні молоді пані. Високі. Довгоногі. Красиво одягнені. Усі на підборах. Джинси на них завузькі. Спідниці короткі. Декольте у деяких, що й доросла жінка позаздрить. Наче не в гості до подруги, а на якийсь бал приїхали. Он навіть Яна сьогодні така красива. Аж сам дивуюсь. Чорни лосини, футболка також чорна. Вона не худенька, але це їй тільки личить. І ще я увага звернув, що вона вже не руда, а руса. Здається цей світлий колір їй більше йде. Вона попереду нас зараз і така здається вона апетитна. І як цього раніше не помічав? Але хіба я можу зараз щось ій пропанувати, якщо стільки часу від неї сам бігав. Якось і скажеш вже. І навіть тримається добре. Посміхається. Наче і не було ніяких зізнань. Зі мною вона сьогодні чемна. По ній і не скажеш, що вона мене кохає. А може вже і ні. Бо я ж не відповідав їй взаємністю. Не повинно ж дівчина все життя мене чекати. Але така як зараз вона мені дуже навіть подобається. Я б може вже і не проти був, але якби вона сама, перша почала. То ж я почекаю. 

На зупинці людей майже немає. Лише наша весела компанія та ще декілька чоловік та жінок.

Скоріш би всі ці гарні пані поїхали до дому, думаю я. І, як на зло жодної маршрутки.

- Не те, не те, не те. - Рахую я про себе.

- Ой, ось і ваша. Поїхали дівчата, поїхали. Сідайте скоріше, бо без вас поїде.

Дівчата весело та без усякого поспіху залазять по черзі в салон. Та якесь диво. Декілька, а точніше: Леся, Квіточка, Аліна та Яна залишаються поруч з нами. А тим часом маршрутка їде.

- А ви, що не влізли? - Не розумію я цього приколу.

- Вони в нас залишаються,- поясняю мені Таня.

Тоді я помахав рукою маршрутці й сказав усім, хто залишився.

- Пішли до дому!  - Бо може вони ще гуляти схочуть, то хай вже спати ідуть.

Дівчата взяли мене під руку і ми собі не поспішаючи пішли усі до нас до дому. А навколо майже ні душі. Во дворі темно і не один ліхтар не горить, тільки вікна світяться.

- І як тут люди живуть, — подумала вголос Таня. - Така тиша!

- От і добре, що тиша. - Роблю я їй зауваження. - Тут місце глухе. Ми нікого не знаємо. А зі мною ви!

- Ой, ой, ой. - Задається середня. - Я за себе і постояти можу.

Так. Вона може. Таня з дитинства у нас на кікбоксинг записана. Досі по три рази на тиждень на тренування ходить. З нею краще справи не мати. Але ж на ній не написано.

- Подихаємо. — Каже вона.

Ми зупиняємося біля під'їзду.

У селищі, до якого метрів сто, не більше, собаки чогось дуже голосно лають.

- А як там люди живуть, — каже мала.

- Та якось, мабуть, і живуть. Ми ж теж так жили зовсім нещодавно. - Опанує їй Таня.

- А ти бачиш, що там ні одного ліхтаря немає. От, якби ти зі школи в темряві ходила? - Питаю я в неї.

- Ой, ти б мене зустрічав. Навіщо тоді старший брат? Чи на таксі їздила. Ахахах. - Як завжди в голос сміється Таня.

- Тихіше ти.  - Кажу я їй. - Весь дім перелякаєш. Пішли вже краще до дому. - Пропаную я.

Та де там. Вони ж усі хочуть пригод. Дівчата одним словом. Усі звісно, крім молодшої. В неї ще вік не той, щоб шукати собі щось там на гузно.

- А пішли, пройдемося у той бік, — пропонує хтось із дівчат. Здається це Леся. Бачу вечір перестає бути томливий.

- О, а давайте, — підтримає її наша Таня, а за нею й усі інші дівчата. - Ну, давай, братику, ти чого. Дивись он нас скільки. Он ціла банда.

- Банда, — сміється Аліна. - Оце ти сказала Танюха. Ахахаха.

В мене таке відчуття, що вони всі несповна розуму, а лише один я при умі.

- Якщо ти за нас хвилюєшься, то ми й сами можемо за себе постояти. - Нагадує мені моя середня сестра.

- А, так. Я забув, що ви всі в нас спортсменки

- Та тут немає нічого смішного, — образилася Леся. Он в Аліни чорний пояс чи там ще якійсь по карате.

- Ой, все. Ідемо. Вас не переспориш. - Погоджуюсь я і ми усі йдемо через темний пустир. 

Ми йдемо усі разом. Спочатку Тетянка та Аліна. Потім Леся та Віка, а за ними усіма - Квіточка, Яна та я. Незрозуміло чого іх усіх тягне на пригоди?

- Краще ми сиділи дома. - Кажу я в голос. - Ось тут темно. Людей немає зовсім. Навіщо воно нам треба.

- Я боюся. - Несподівано каже мені моя супутниця Яна і міцно так хапає мене за руку. Аж занадто міцно. - Може ми повернемось? - Питає вона у своїх подруг?