Анастасия Хэд - Ходімо зі мною, Анастасия Хэд

Ярик

Уночі нас чекала вилазка. Розвідали обстановку і переконалися, що ніхто нам не заважатиме — вирушили в бік передбачуваної підказки. Лія міцно спала, тож я міг спокійно займатися поставленим завданням.
Нічний ліс був тихий і спокійний, лише іноді давали про себе знати нічні звірята: то сова ухне, то білка по гілках пробіжить. Місце, зазначене на карті, було за пів години ходьби. Кам’яниста дорога під ногами поступово змінилася на болотисту трясовину. Ми стрибали з купини на купину, балансуючи, щоб не впасти.
– Це має бути десь тут.
Нам пощастило — попереду виднілася галявина. На карті місце було позначене величезним валуном, але нічого, бодай віддалено схожого на камінь, ми не побачили.
– За віки камінь міг просто зруйнуватися, – Томас висловив цілком логічне припущення, але надія ще жевріла.
– Треба пошукати, а раптом нам пощастить.
Ми розійшлися в різні боки, щоб ретельно все обнишпорити.
– Та щоб тобі! – Марк мало не гепнувся у болото.
– Удень було б значно простіше. Якби наш Ромео не взяв із собою доважок.
– Досить нити, Марку!
– Що, братику, зовсім важко? – реготав Томас.
– Ха-ха-ха! Як мило.
Ніхто не сподівався, що буде легко, але провозилися ми досить довго.
– Ей! Тут щось є!
Це був Томас. Ми з Марком майже бігом кинулися до нього.
– Що там у тебе?
– Камінь.
– Та я бачу, наш він чи ні?
– А я звідки знаю? Я знайшов камінь, а ви вже самі над ним чаклуйте.
Камінь Томаса мало був схожий на той, що нам був потрібен, але трохи розкопавши його, я виявив, що це лише верхівка. Решта ж була схована під шаром мулу та багнюки. Добре, що взяли лопатки, бо інакше фіг би ми його відкопали.
– Ну що, мужики, допомагайте, – я взявся за розкопки.
– Що, копати?!
– А ти на що розраховував, коли напрошувався зі мною на пошуки? Це тобі не романтична прогулянка під місяцем.
Пихкаючи й бурмочучи, Марк узяв лопату. Давно ж ти, друже, став білоручкою? Зовсім розслабився й забув, як ми конюшні чистили.
Провозилися ми непристойно довго. Ускладнювала справу болотиста місцевість, але ми нарешті розкопали цю зловредну каменюку.
– Фууух, я вже думав, до світанку не впораємось.
У темряві було важко розгледіти написи, навіть вовчий зір не допомагав, але ж у нас була апаратура. Ліхтарики – в поміч добрим людям! Надписи на камені були схожі на давньо-скандинавські, але Томас не міг їх прочитати, не те що розшифрувати.

Ми пофоткали камінь з усіх боків і згодом надішлемо їх Дереку. Як не як, він нам цю карту підкинув — думаю, розбереться.
А поки що, задоволені собою, ми повернулися в табір. Не забули, звісно, знову прикопати цю реліквію, щоб ніхто не впав у двометрову яму.
Вимазались ми добряче. Бруд був скрізь, хіба що не в трусах. З’являтись Лії у такому вигляді не хотілося, та й подорожувати болотяними монстрами – перспектива ще та. Тому, прихопивши чисті речі, ми рушили до озера неподалік. Водичка була прохолодна, але ми – вовки загартовані. Добре вимившись і перевдягнувшись, ми повернулися до табору. Перший пункт нашої мандрівки був виконаний, і, отримавши наступну підказку, ми вирушимо далі — на пошуки загадкового Серця Мора.