Анастасия Хэд - Ходімо зі мною, Анастасия Хэд

Глава 14

Глава 14
Лія

Я йшла зарослою лісовою стежкою, все глибше пробираючись у саму гущу ялинника. Гілки дерев, переплетені між собою, перегороджували мені шлях. Густа трава обплутувала і без того втомлені від довгого бігу ноги. Але я йшла — повільно, але впевнено.

У нічному небі повня, та хмари й густі зарості гірського лісу не давали їй змоги як слід освітити шлях заблудлому мандрівникові. Було холодно, і попри теплу куртку я промерзла до кісток. Але адреналін, диким полум’ям бушуючи у мене в грудях, не давав мені остаточно замерзнути.

«Йти. Вперед і без зупинок», — єдина думка, що заполонила мою свідомість. Куди й навіщо — було зовсім незрозуміло, але я мусила рухатись. Ще трохи — і я проберусь. Трохи ще. Просвіт між деревами збільшувався, і за якийсь час я вийшла до урвища.

Неподалік протікала гірська річка, що завершувалась бурхливим водоспадом. Вода голосно шуміла — аж дивно, що я не чула цей звук раніше. У підніжжі водоспаду, трохи осторонь, виднілися вогні невеликого села. Хмари, час від часу закриваючи місяць, занурювали світ довкола мене в непроглядну темряву. Вітер смикав мою розплетену косу, був він північний, і його холод проникав аж до самої душі.

Я обійняла себе й підійшла ближче до урвища — велична картина. Велична й страшна. Впади з такої висоти — кісток не збереш. У цю мить, крізь шум води, я почула звук. Спочатку тихий і ледь вловимий, з кожною секундою він ставав усе чіткішим і чіткішим. Звук посилювався в міру наближення істоти, що його створювала. Тихий свист. Мелодія була схожа на колискову — така ж тягуча й чаруюча, але не для мене, не зараз.

Я, затамувавши подих, спостерігала, як за десять метрів від мене на лісову галявину вийшов чоловік. Він був високий і худорлявий, з приємними рисами обличчя, на якому між свистом грала хижувата усмішка. Був одягнений у темний одяг, що майже повністю прикривав усе його тіло, проте обличчя й руки були відкриті. Вони були бліді — навіть надто. У місячному світлі його шкіра скидалася на холодний мармур із синіми прожилками судин. Я напружилася. Все моє єство волало: «Тікай!», — але ноги відмовлялися зрушити з місця. Я почувалася загнаною здобиччю, безпомічною істотою, що потрапила в пастку. Навіть рота не могла відкрити, щоб покликати на допомогу — хоча ніхто б і не прийшов.

— Ну чого ж ти? — його мова була тихою і розміреною, але в кожному слові звучала отрута, мов у змії. — Я ж казав, наша зустріч неминуча, — він усе наближався, обходячи мене з боку.

Я шкірою відчувала його наближення. Напевно, саме так почувається коза, залишена на поталу гірському леву. Останні секунди мого життя витікали крізь пальці. Почуття страху, мов удавка, тугим канатом обплутувало все моє тіло, не даючи можливості поворухнутись.

— Дарма тільки тікала. Адже, коли потрапляєш мені на вечерю — світанку тобі вже не побачити.

Він підійшов ближче і жадібно вдихнув запах моїх волосся, потім нахилився до вуха й прошепотів:

— У мене таких, як ти, багато, але ти мені потрібна для іншої мети, — він відсторонився. — Бачиш, я винен послугу одній дуже впливовій людині, а він нетерплячий.

Почувши слово «людина», моє серце ухнуло в п’яти й перестало битись. Я почала гарячково перебирати варіанти порятунку, вже не звертаючи уваги на чудовисько, що заливалося трелями про себе коханого. Але, як на зло, нічого путнього в голову не спадало. Мій страх почав потроху відступати, і я відчула, що знову можу контролювати своє тіло. Бажання вирватись із лап цього нелюда ставало дедалі сильнішим, і я наважилась. Будь-що буде. Можливо, все ще обійдеться.

Я кинулася до водоспаду — рахунок ішов на секунди. Мій переслідувач явно не очікував такого повороту й не встиг зреагувати вчасно. Поки мчала до урвища, думки плуталися — залишалось тільки молитися Богові, щоб вижити, коли опинюся внизу…

Прокинувшись у холодному поту, я задихалась і не відразу зрозуміла, що відбувається. Стіни намету тремтіли від вітру, а я поступово приходила до тями. Не часто мені сняться такі реалістичні сни. Та краще б і не снились… Було відчуття присутності, ніби я справді побувала в крижаній воді, захлиналась і не могла вибратись із бурхливого потоку гірської річки… По тілу пробігли мурахи.

У наметі когось не вистачало, але спальник був іще теплий — отже, пішов нещодавно. Я вилізла назовні — обстановка до болю нагадувала мій «реальний» сон, і мені стало зле. Саме через такі ситуації перестаєш любити ніч і починаєш боятись темряви. Але де ж ти, Ярику?

Біля вогнища, яке, ясна річ, давно вже згасло, нікого не було. У наметах Томаса й Марка панувала тиша. Дивно, де ж наш похропуючий Ромео? Страх липкими щупальцями почав проникати в мою, і без того нещасну, свідомість. Що сталося?! Де всі?! Може, я досі сплю, і той жахливий свистун десь поряд?!...

— Та, Томасе, місця тут і справді знатні. Чого я раніше сюди не приїжджав? — Ярик у компанії хлопців ішов з боку лісу. — О, а ти чого не спиш? — здивувався він, підходячи ближче.

— Без тебе під боком погано спиться, — я розслабилася, й мені стало легше.

— Іди, лягай, я скоро прийду, — він простяг мені металеву флягу, і я зробила ковток. І відразу закашлялась: спиртне обпекло мені горло, залишивши гіркий присмак.

— Що за гидота? — я віддала флягу її власнику.

— Ображаєш! Шотландський віскі п’ятдесятирічної витримки! — Томас ображено фиркнув.

— Та годі тобі, просто не люблю я оковиту.

— А дарма — в таку вогку погоду саме те. Зігріває моментально. Ніколи не захворієш, — він, причмокуючи, відпив із фляги й передав її Маркові.

– Ой, захворієш ти, як же. Та тебе хоч у крижану ополонку занурюй і там вимочуй кілька годин — усе одно будеш свіженький, як огірочок, – зареготав Марк.
Ох уже ці хлопці.
– Піду я, мабуть.
Схоже, напій і справді був знатний. Інакше з якого переляку я, тільки торкнувшись напівпорожнього рюкзака, що служив мені подушкою, одразу ж міцно заснула. Цього разу мені нічого не снилося, і моя свідомість повністю відключилася до самого ранку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍