Любомир Андрійович Дереш - Спустошення

— Спи, — він схилився над нею і поправив їй плед.

Мене огорнуло сильне відчуття домашності, наче серед лютих хвиль штормливого океану я раптом заплив у тиху гавань. Я з’їв один чи два пиріжки — вони чудові, та апетит кудись зник. Приготувавши кави, я пішов до себе в кімнату і ще довго сидів на підвіконні, курячи і намагаючись зрозуміти: чому ніч — чому осінь — чому місто. Чому це все. Навіщо. Звідки. Як. І це вже були навіть не запитання — а лише констатації наявності речей, які, яким би дорослішим я ставав, ні на грам не робилися зрозумілішими.

О п’ятій ранку Федора розбудив телефонний дзвінок.

— Ти вже прокинувся? Я за годину буду у тебе, — насилу впізнав він голос Карманова.

— Взяти якогось провіанту з собою? — Федір зірвався з ліжка і став гарячково думати крізь сон, що потрібно для риболовлі.

— Ми все взяли. Я вже виїжджаю, о шостій чекаю тебе під дверима будинку. Прийом.

— Прийом, — відповів Федір і кинув телефон на підлогу. Із зітханням піднявся і потягнув себе до ванної.

Похапцем зібрав до дорожнього рюкзака речі — сигарети, ніж тощо — офісний працівник на природі. Натягнув джинси, сорочку і поношені сандалі, коли знову пролунав дзвінок від Карманова — той уже чекав під будинком:

— Уже спускаюся.

— Давай, ми чекаємо.

Під будинком стояв, трясучи двигуном, білий позашляховик «Судзукі», а з нього, виставивши ногу з салону, визирав Карманов. Він усміхався. За ним сіріло небо на сході.

— Знайомтеся, це Віка.

Біля Карманова сиділа майже повністю сховавшись у капюшон спортивної куртки сонна жінка. На слова Карманова вона підняла руку, а другою тут же прикрила рот, що сам собою розтягнувся в позіханні. Карманов слідкував за тим, як я вдивляюся у неї, і мене відвідала думка, що це — чергова перевірка з його боку.

— Привіт.

Карманов набрав у себе в джіпіесі координати нашого рибного місця, і ми рушили за Київ на Десну. Наставав новий день, була субота, і вона обіцяла бути погожою. Я з радістю витягнувся б у машині й ще трохи подрімав, однак із Кармановим щохвилини почуваюся на роботі, розуміючи, що зараз у нас — не просто поїздка на рибу, а якийсь особливий вид тренувань, і будь-якої хвилини може пролунати повітряна тривога. Потрібно бути готовим скочити в шанець і почати нову серію атак на рубежі ще невідомих задач.

Щойно вони від’їхали від дому, Віка, дружина Карманова, дістала пачку чіпсів і стала голосно ними хрумтіти.

— Хочеш? — вона простягнула Федору пачку начос. Він узяв кілька і став мовчки жувати.

— Я думала, ти інший, — хрустячи чіпсами, озвалася Віка. — Я дивилася всі передачі з тобою.

— Це вже позаду, — сказав він.

— Що, тепер будете з Дімою всілякі ділішки крутити?

— Типу того.

Карманов нагнувся до Віки і поцілував, а Віка примуд­рилася в цей момент кинути хитрий погляд на Федора. Федір тісніше втиснувся в сидіння і, хрустячи чіпсами, став вивчати дорогу. В тиші, на великій швидкості, що практично не відчувалася в салоні, вони залишили позаду Київ, перетнули межу Чернігівської області й опинилися серед густої зелені заповідних чагарів. Карманов з’їхав на бокову дорогу біля позначки «Лебедівка» — за його словами, це було їхнє з Вікою місце, яке вони відкрили два роки тому. У цих місцях Федір був уперше, тому розпитував Карманова в деталях, як і що тут було розташоване — більше для того, щоб заповнити тишу, аніж із цікавості рибалки.

— Сюди часто навідуються ловити рибу, — пояснив він. — Коли я сам, я люблю їздити далі, за Чернігів. А ще виїжджають художники малювати на пленері — дуже красиві місця. Я зупиняюся трохи далі — на Снові.

— Він по жизні одіночка, — зауважила Віка, яка вже з’їла чіпси і тепер клацала щось у айфоні. — Любить всяку глуш.

Вони з’їхали на польову дорогу, рухаючись поволі й пострибуючи на горбистостях. Віка на кожному горбику видавала звук, наче персонаж якогось мультфільму, не перестаючи наклацувати у телефоні щось вкрай важливе. Безлюдна місцевість заспокоювала — густі сосонки і верболози створювали відчуття, наче за літо тут взагалі не було нікого. Вони під’їхали до води так, щоб із багажника машини було зручно діставати спорядження, й у густій прибережній зелені Федір помітив стару дерев’яну пристань.

Коли Карманов заглушив двигун, дзвінка лісова тиша навалилася на них і ще якийсь час дзижчала у вухах: пахло річковою водою, болотом і лісом.

Здається, Віка чітко знала, що їй потрібно робити в команді з Кармановим — через кілька хвилин на траві з’явилися холодильничок з їстівними запасами, пластиковий стіл, розкладні крісла. Виявляючи дивовижну спритність, вона дістала термоси з кавою і вже нарізала батон для канапок. Біля неї ніби сам собою з’явився маленький радіо­приймач. Із приймача, до якого Віка ставилася особливо ревниво, тут же, крізь шум перешкод, почала підвивати ефем-радіостанція. Федір запитально глянув на Карманова, а той відповів:

— Не чіпай її, Віка не може без нього, — і махнув рукою. — Маємо надути човен. Допоможи мені.

Підкріпившись канапками, вони взялися напомповувати човен і готувати снасті.

— Треба розставити пастки на сома, — кинув на ходу Карманов, поки вони тягнули човна до води. — Він тут восени клює добре.

Босий, з підкатаними штанами, спустивши човен на воду, Федір заскочив до Карманова, і той широкими гребками швидко відвів їх від берега.

— Ріка стрімка, — сказав Карманов, коли вони випливли на середину водойми. — Постійно треба підправляти курс. Ось там має бути яма. Кинемо там приманку на сома.

Вони підплили проти течії до високої кручі, вимитої пливкою течією Десни. З кручі звисала, торкаючись гіллям води, одразу ціла аркада верб, тож гребти доводилось тихо, пробираючись крізь хащі верболозу.

— Сом добре йде на кров, — сказав Карманов. — Я йому закладаю варену бичу кров, у мене ще залишилося трохи з літа.

Коли з розставлянням сіток було завершено, Карманов наказав мені взяти курс на середину ріки, де бистрина була трохи спокійніша, і там ми вже занурили наші спінінги. Ми сиділи з вудками, закинутими на кілька десятків метрів по різні боки човна, й у мене не минало відчуття, наче ми повисаємо не в конкретному місці на Десні, а в якійсь магічній точці в часі — між минулим і майбутнім, між літом і осінню. Небо з його свинцево-білими хмаринами відображалося в дзеркалі води, і мені здавалося, що Києва більше не буде, а буде тільки ця блаженна хвилина, відтепер — вічно: ми в маленькому човнику між двох берегів,