Любомир Андрійович Дереш - Спустошення

— Як ти бачиш своє майбутнє, Могило? — спитав у якийсь момент Карманов, учергове закинувши спінінг.

— Залежить від завдань, які будемо ставити, — озвався Федір.

— Ну, а загалом? Ти хочеш мати сім’ю, дітей?

— Я чайлд-фрі, — відповів Федір. — Хочу зекономити місце на планеті.

— У тебе є дівчина? — цікавився далі він.

— Намагаюся зблизитися з однією людиною.

— Інші завжди забирають наш час. Час — це найцінніше, — сказав Карманов. — Можливо, потім доведеться розійтися з нею, якщо справа набере обертів.

Карманов кинув на нього уважний погляд.

— А про що йдеться? — спитав Федір.

— У нас уже давно назріла одна розмова, — відказав той. — Я відкладав її, скільки міг, та зараз ми мусимо цю тему зачепити. Ти вже здогадуєшся, про що я?

— Ні.

— Могило, я привіз тебе сюди на річку, де живе моя душа. Тут я є самим собою. Я більше не повторюватиму того, що скажу зараз. Якщо ти вирішиш, що я — божевільний і що це нонсенс, я це прийму, і ми забудемо про цю розмову... — Карманов замовк на секунду, підперши губи пальцями. — Я з дитинства відчував, що я особливий. Що я не такий, як інші діти. У мене було сильне відчуття ще змалку, що я маю зробити у житті щось дуже важливе. Що у мене є якась місія. Знаю, що таке вже було в історії, що я не перший, хто приходить сюди з таким відчуттям. Я знаю, що це — якась древня традиція. Така древня, що вона, можна сказати, тягнеться з сивої давнини. В історії періодично бувають люди, які виходять за межі сценарію. Вони приходять для того, щоб розпочати все заново, щоб дати світові новий поштовх. Такі люди сотворяють нове життя. Я відчуваю, що я — така людина, Могило, — Карманов уважно подивився на Федора. — І повір, я це кажу не для того, щоб якось виділитися зараз. Повір, це достатньо непроста ноша — жити з таким відчуттям.

— Я з дитинства вмів притягувати події, — мовив він далі. — Умів зосереджуватися на якійсь задачі і досягав успіху. А коли я щось хотів — воно обов’язково справджувалося. Наприклад, я хотів працювати на радіо, і мене взяли на «Ехо Москви». В якийсь момент я став бачити, як течуть гроші. Почав чути їх носом — просто знав: треба зробити те-то і те-то, і це буде удача. Але мені вже не хочеться займатися бізнесом — я вже цей сценарій відіграв. Час робити щось справжнє.

— У вас є розуміння, що ви маєте зробити? — спитав Федір.

— Я хочу зробити когнітивну революцію, — відповів Карманов. — Так це тепер прийнято називати. Я часто їжджу за кордон, Могило, спілкуюся з різними людьми — з Сенату, з Думи, з Палати лордів. У мене є багато інсайдерської інформації. І я мушу сказати тобі, що ті групи впливу, які існують на сьогоднішній день, не збираються відпускати карти зі своїх рук. Технології вже є. Дуже серйозні технології. Але вони хочуть перейти від нафти до інших технологій тоді, коли їм самим це буде вигідно з політичного погляду. Наразі весь світ зав’язаний на нафту, і всі війни відбуваються головним чином за неї. Ці групи вже практично повністю контролюють усі розробки в сфері нано- і біотехнологій, тому майбутнє, по суті, належить їм. І це не правильно. Я ж хочу відкрити для світу новий коридор можливостей —психотехнології. Нам потрібні психотехнології не просто, аби розширити коло наших можливостей, а щоб зробити складнішим наше уявлення про людину. Я хочу крутнути цей барабан, щоб на ньому випав сектор успіху для всіх, хто був у задніх рядах останні двадцять-тридцять років — усіх тих інтелектуалів, які не могли пробитися у світ саме тому, що існуюча система була надто жорсткою для них. Я хочу створити м’яке майбутнє, гнучке, еластичне майбутнє, в якому паралельно існуватимуть багато його варіантів, де кожному, в кого вистачить сміливості, знайдеться місце. Той вузол, в який зав’язався існуючий світовий порядок, надто тугий. Багато аналітиків вважають, що ми вже пройшли вихор вибору. До 2009-го ще можна було прораховувати інші варіанти розвитку світу, та зараз уже пізно — ми вже втягнуті у вирву неминучості. Хтось гадає, що колапс трапиться у 2012-му, хтось — що у 2015-му, у 2019-му... Це нас не рятує, це лише відтерміновує розв’язку. Єдиний варіант зараз, як можна створити альтернативний сценарій для нашої цивілізації — це почати розвивати психотехнології. Це та дика карта, яка є в нас на руках. Наш джокер, який може зіграти як завгодно.

— Ви вважаєте, що попереду війна?

— Я вважаю, що попереду темні часи.

— Я думав, темні часи вже настали, — мовив Федір.

— Наразі все ще досить веселково. Літають літаки, є бензин, є світло і доступні продукти харчування. Працюють всі інфраструктури. А темні часи будуть по-справжньому темними. Нас може відкинути на тисячі років назад.

Карманов глянув на поплавок, змотав жилку і закинув її знову.

— Я не боюся здатися психом — для більшості людей, щойно вони дізналися б про все, що я зробив за життя, я вже скидаюся на психа, — порушив тишу Карманов. — Та це шлях. Те, що я хочу зробити, не робиться за допомогою технологій. Ми не працюємо з технологіями, ми працюємо з самим вогнем життя, і для нього потрібно зробити дім — з уяви, з вчинків і звершень. Життя має зрозуміти, що його запрошують, а тоді прийти й оживити те, про що ми мріємо. Ми маємо спробувати це зробити. Стати першими у світі. Стати новою надією для планети. Принести нові концепції, нову візію для світу. Тому що війна, яка прийде, не пожаліє нікого. Тому в мене одне питання, після якого ми продовжуємо цю розмову, або ж пливемо на берег їсти юшку і залишаємося просто друзями. Скажи, ти зі мною?

Федір подивився на берег. Можливо, так приходять підказки від Зони? Можливо, я страждав, щоб опинитися зараз тут, у цій глушині, аби вислуховувати ці божевільні розмови, які проведуть мене далі? Але якщо не це — то що тоді?

— Так, я з вами.

— Ти готовий пройти зі мною цей шлях до кінця?

— Хіба я маю вибір?

— Вибирати можна завжди. Ці технології лежать понад долями. Доля не керує ними, це вони можуть керувати долями. Вони можуть керувати скриптами подій. Можуть ставатися різні непередбачувані речі, і я не гарантую тобі безпеки, та я захищатиму тебе,