Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

5.2 Розділ

Спогади накочувалися хвилями: дитячі, каламутні, мов ранковий туман у лісі. Ті таємничі натяки, які я випадково підслухала, коли тітка вважала мене зайнятою іграшками. Відголоски імені моєї матері, сказаного шепотом, так, ніби воно могло викликати щось незбагненне. Я завжди удавала, що нічого не знаю, щоб не будити тієї частини себе, яка здавалася чужою. Але зараз ця частина немов прокидалася і простягала до мене руки, вимагаючи відповіді.

Я боялася запитати про це відьму. Боялася того, що можу почути і що це розірве той крихкий баланс, який я вибудовувала в собі з дитинства. Але мовчати довго я теж не зможу. Мої думки були мов заплутаний клубок ниток, кожна з яких тяглася до загадки, залишеної матір’ю.

Стефон тим часом продовжував щось бурчати, намагаючись повернути розмову у своє русло, але я його майже не чула. Погляд відьми, який я краєм ока відчувала на собі, здавався гострим, як лезо серпа, яким зрізають полин. Невідомо, чи це було застереженням, чи викликом.

— Тож, якщо вам уже все відомо, чи можете ви нам допомогти? Звісно, ми принесли дар взамін, — продовжив Стефон, натягнуто всміхаючись.

Відьма сіла навпроти, спокійно доливаючи в свою філіжанку чай. Аромат напою раптом став яскравішим — суміш квітів і трав, теплий і обволікаючий, ніби літо під зорями.

— Допомога завжди має свою ціну, — нарешті промовила вона, стискаючи філіжанку пальцями. Її очі дивилися просто на мене. — Але не завжди ту, яку ви очікуєте заплатити.

— Звідки вам все це відомо про нас? — запитала я, нахиляючись ближче до відьми, неначе хотіла побачити в її очах хоч якусь правду.

Відьма раптово відклала філіжанку, і здавалося, повітря навколо стало густішим, мов перед грозою. Рука її швидко ковзнула до невеликого мішечка на поясі, звідки вона витягла щось і різко кинула на стіл. Звук був глухим, проте наповненим якоюсь дивною вагою.

—  Я збираю трави та варю зілля, готую настоянки та мазі, що здатні мертвого підняти, але не тому до мене люди йдуть, навіть долаючи лякаючи та окутану жахливими історіями трясовину. Вони йдуть, щоб поставити питання, —  говорила вона протяжно та не відводячи очей від мене.

—  Яке питання? — зацікавлено, але ледь чутно запитав вовкулака з тремтливою обережністю.

— Чи вийде заміж? Коли смерть на порозі чекати? Чи буду щаслива? А матиму діток? – перераховувала болотяна відьма.

На столі розсипалися кістяні жолуді зі старовинними символами, вирізьбленими на їхніх боках. Вони не були схожі на щось, що можна побачити в природі. Їх поверхня мала дивний, ніби восковий блиск, а краями вони здавалися настільки гострими, що можна було порізатися.

Декілька з них впали так, що символи дивилися прямо на мене, неначе самі кістки мали волю. Інші лежали порожніми сторонами догори, ніби навмисне приховуючи те, що мені ще не варто знати.

— Що це означає? — запитала я, намагаючись зберігати спокій, хоча серце калатало так, що здавалося, ось—ось вистрибне з грудей.

Відьма нахилилася над столом, її тінь тремтливо танцювала на стіні, нагадуючи про щось первісне й моторошне.

— Це означає, що ти таки врятуєшся від Лісовика, — її голос різко знизився, став майже шиплячим, — але за це доведеться заплатити чималу ціну.

Я напружилася, стискаючи кулаки під столом.

— Яку ціну ви хочете? І звідки ви про Лісовика знаєте? — моє терпіння було на межі, але я намагалася не показувати цього.

— Ти що не чула, — різко пробурмотав Стефон. — Вона і про мене знає, це ж відьма.

Відьма глянула на мене, і її очі раптом засвітилися холодним блиском.

— Мила моя Маланочко, — промовила вона з дивною ніжністю, що змусила мене здригнутися, — ціна не для мене. Ти повинна була пам’ятати. Ти ж була не такою вже й малою.

Мені перехопило подих. Слова впали, мов каміння у воду, залишаючи після себе тільки круги невідомості.

— Не розумію вас! — вигукнула я, але моя впевненість звучала надто крихко.

Відьма глянула на мене з осудом, який здавалося, відлунював у кімнаті.

— Просто визнай це, — прошепотіла вона, але її голос заповнив собою все навколо. — Я завжди відчувала твої злі думки про мене. Завжди! Ти ховала свій гнів, але він кричав, Маланко. Я не могла прийти до міста, не могла віднайти тебе, лиш чекала, що ти сама прийдеш. І ось нарешті, а ти навіть не пам’ятаєш!

— Гей, якщо щось не так, то я тут лише як діловий партнер! — несподівано втрутився Стефон, піднімаючи руки в жесті покори. — Я вам зла ніколи не бажав, правда.

Я не слухала його. Уся моя увага була спрямована на відьму, чий погляд пронизував мене наскрізь. Я вперто трималася думки, що вона все вигадує, намагаючись залякати. Але слова її чіплялися за щось глибоко всередині мене. Те, що я боялася згадувати.

— Єдине, що я знаю, це те, що останньою перед смертю мою матір бачили саме ви, а потім її знайшли мертвою. Ніби нещасний випадок, — холодно сказала я, впиваючись поглядом у відьму. Мій страх був схований настільки глибоко, що я й сама повірила у свою безстрашність перед відьмою.

Слова висіли у повітрі, мов лезо над ниткою, готове обірвати її будь—якої миті. Але, на мій подив, вони не викликали в неї злості. Її очі, спочатку темні й хитрі, змінилися. Сум, що з’явився в них, здавався настільки щирим, що змусив мене на мить задуматися.

— Отже, я права? — наполягла я, не дозволяючи собі піддатись її слабкості.

Відьма довго мовчала. Її погляд, що спочатку був спрямований на мене, тепер повільно зникав десь у тьмяному світлі лампи. Її голос прозвучав дивно тихо, неначе вона говорила більше сама до себе:

— У чому, Маланочко... — її голос був сповнений дивного тону, одночасно ніжного і відстороненого. — Невже, ти вважаєш мене винною у смерті власної доньки?

Я завмерла, відчуваючи, як все всередині мене стискається в тугий вузол.

— Що ви вигадуєте?! — вирвалося з мене, і я різко підскочила зі стільця, навіть не намагаючись приховати гнів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍