Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

Стежка привела нас до невеликої галявини, де стояла її хатина. Перекошена, з дахом, покритим мохом, вона виглядала так, наче виросла з землі. Мотузки з оберегами тихо колихалися на вітру, видаючи дивне брязкання, яке нагадувало шепіт. Хатина була ніби з казки, але з тієї, що бабусі розповідали біля вечірнього вогнища, додаючи шепітливого страху.

Відьма відкрила скрипучі двері та озирнулася через плече:

— Ну що, заходьте. Або можете залишитися тут, серед духів і своїх запитань. Але пам’ятайте: відповіді не завжди приємні.

Ми застигли на кілька секунд, мов зачаровані, вдивляючись у дивакувату постать відьми. В її рухах була якась дивна грація, що зачаровувала, водночас змушуючи напружуватися. Однак ми обережно рушили слідом, мов боялися розірвати цю тонку павутину тиші.

Зробивши крок всередину, я одразу відчула змішання запахів: сушених трав, диму та чогось гіркувато—солодкого. Стеля була низькою, а дерев’яні балки прикрашені пучками сушених рослин, оберегами та старовинними вінками. У кутку темнів камін, складений з грубих, наче зсунутих силами природи каменів. У ньому варилося щось густе й паруюче, наповнюючи кімнату загадковим буркотінням.

На стінка безліч полиць, деякі встигли припасти павутиною, на них рядками стояли різні баночки та пляшечки причудливою форми, що нагадували краплю дощу.

Стіл у центрі кімнати виглядав ніби полі бою між порядком і хаосом. Одна його частина була зайнята всілякими дрібничками: мішечками, амулетами, дивовижним зіллям у баночках та невеликим казанком. Інша ж — навпаки, охайно прибрана, з акуратно розставленим чайним сервізом, з якого вже підіймалася пара.

— Чого стали, як вкопані? Сідайте. Як кажуть у старих казках відьом, я вас чекала, — її голос, хоч і суворий, мав нотку теплої іронії. Відьма обережно поставила масляну лампу на середину столу. Навколо вже й так було світло — свічки, розставлені по кімнаті, горіли рівним полум’ям, кидаючи тіні, які танцювали на стінах.

— Радий познайомитися, — почав Стефон, опускаючись на стілець. Його рухи стали несподівано розслабленими. — Мене звати Стефон, і ситуація, в яку я потрапив, вкрай… незвичайна.

Я ж залишалася на ногах, відчуваючи, як настороженість буквально стискає мене в обіймах. Про цю відьму я знала ще з дитинства, і довіряти їй я не мала бажання. Хочі зараз вона була нашою єдиною надією. Інші відьми, про яких я чула, могли хіба що наворожити долю на картах або розповісти щось про родові прокляття. А ця була іншою. Це була болотяна відьма.

— Сідай, Маланко, — промовила відьма, раптом опинившись небезпечно близько. Її голос був глибоким, мов осінній вітер у полі. Я присіла, відчуваючи, як холод пробіг по спині, хоча в кімнаті було тепло. — Тебе я чекала найдовше, понад десять років.

Я здивовано глянула на неї, не розуміючи, що вона має на увазі. Щось всередині почало тремтіти, але я мовчала.

— Ем… я бачу, у вас із нею давня історія, — обережно почав Стефон. — Але як щодо мене? Моя ситуація доволі… делікатна. Ви будете здивовані…

— Ти вовкулака з іншого світу, — перебила його відьма, кинувши гострий погляд. — Застряг тут через вихор, насланий богинею.

Стефон кліпнув, ошелешений її словами.

— Міг би здогадатися, що ви знаєте, коли мене назвали вовкулаком ще на болоті, — пробурмотів він, явно розчарований тим, що його історія не вразила відьму.

Я ж залишалася сидіти, відчуваючи, як мій світ знову похитнувся. У голові роїлися думки, одна за одну заплутаніші. Кожне слово відьми відкривало нові двері у те, що я старанно уникала всі ці роки. До неї я прийшла лише для того, щоб з’ясувати, як позбутися переслідувань Лісовика, але тепер здається, що відповідей потрібно набагато більше.