Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа ліворукої леді, Ненсі Спрінгер

— Дай мені ліхтар.　

Вона принесла ліхтар? Певно, що так. Я побачила якийсь рух, аж тут Александр Фінч запалив сірника.　

І вперше побачивши леді Сесілію, я знову ледве стрималася, щоб не скрикнути. Якби він мене на неї не вивів, я не впізнала б дівчину — правду кажучи, гадаю, що й рідна мати не впізнала б це змарніле, бліде обличчя з брудним сплутаним волоссям під пов’язкою на голові, із тремтливими плечима, закутаними в однісіньку шаль, зі зношеною й подертою спідницею, з ганчір’ям на ногах. Тільки тому, що мій олівець стільки разів виводив ці тендітні риси, змогла я повірити власним очам.　

Леді Сесілія, жебрачка з великим кошиком.　

Він засвітив ліхтар і віддав їй. Вона щось сказала, хоча так несміливо, що я не змогла розчути й слова.　

— Спершу робота, — відповів він голосно. — Потім їжа.　

Вона знову щось пробурмотіла — очі великі, благальні.　

Але цього разу він замість відповіді роздратовано надув губи, потім втупився в її лице й провів по ньому кінчиками пальців, ніби струшуючи на неї якусь рідину. Його обличчя тим часом закам’яніло, а дивні світлі очі стали лютими, зосередженими, блискучими. Його руки зробили кілька звивистих рухів навколо її голови, відтак нижче, над її плечима. Я б не повірила, якби не бачила цього на власні очі, але ж таки бачила: навіть не торкнувшись, він цілком підкорив дів чину своїй владі. Надія й туга, уся слабка життєва сила, що жевріла в її очах, зникли, і вона ніби перетворилася на дивовижно неправдоподібну порцелянову ляльку, виснажену голодом і обірвану, що стоїть під вкритим сажею скляним ковпаком.　

— Спершу робота, — повторив її володар. — Потім їжа.　

Більше на неї не глянувши, розпатланий чорнобородий негідник рушив у напрямку вокзалу Паддінгтон, а вона пошкутильгала за ним, несучи ліхтар та кошик, — схожа на ганчір’яний клаптик, прив’язаний до його ліктя. Він був не вищий за більшість чоловіків, але її похилена голівка ледве сягала його плечей.　

Тримаючись далеко позаду, але цього разу дозволивши собі розкіш іти хідником, я крокувала за ними, охоплена жахом, цікавістю та здогадками, бо ще не могла остаточно усвідомити побачене. І водночас усім своїм тілом — аж шкіру поколювало — я відчувала нагальну потребу щось зробити, якось зарадити, врятувати її… Але як? І від чого саме?　

Наразі я не могла усвідомити всього, що відбувалося, тож залишалося тільки спостерігати.　

На розі, під ліхтарем навпроти шинку, зібралися кілька неотесаних чолов’яг. Я бачила, що Александр Фінч, за яким хвостиком, мов дитина, дріботіла леді Сесілія, зупинився, щоб із ними привітатися. Потиснувши один одному руки, чоловіки поставили якийсь дерев’яний ящик, і Александр — чи то пак чорнобородий самозванець, бо мені ледве вірилося, що то Александр, — піднявся на імпровізовану трибуну й почав говорити. Тримаючись у тіні, я стояла надто далеко, щоб гарно розчути, але вловила згадки про «капіталістичний гніт», «імперію, збудовану на спинах експлуатованих робітників», «права трудящих» і таке інше. Авжеж, я спостерігала за Фінчем, тобто за тим самим «зовнішнім впливом», про який сурмили газетні оглядачі, безпосередньо в процесі розпалювання заворушень серед робітничого класу, зокрема поміж візників і докерів, достоту як і розповідали продавці з крамниці Фінчів.

Те, що вони знали про нічну діяльність молодого хазяїна, мене анітрохи не здивувало: слуги та їм подібні завжди в курсі подій, хоча нічого й не розкажуть, хіба що одне одному.　

Перш ніж піднятися на трибуну, Александр дав леді Сесілії розпорядження. Тож тепер вона стояла неподалік від нього, під іще одним гасовим ліхтарем, причепленим на стіну будинку на розі, й радше дерев’яними рухами виймала з кошика й пропонувала кожному, хто зупинявся послухати, щось маленьке й біле.　

А щоб мене! Джодді ж казав, що бачив її з «газетами».　

Памфлети. За профспілки чи якусь іншу подібну спробу підбурення натовпу.　

Послухати патякання Александра Фінча вже зібралася чимала юрба чоловіків і небагато жінок. Може, я буду не надто помітною, якщо теж підійду, — чергова перехожа з вулиці, випадкова черниця?　

Недовго поміркувавши, я наважилася ризикнути.　

Намагаючись не виказувати ані поспіху, ані вагання, я рушила до леді Сесілії.　

— …опіум для народу! — проголошував бородатий Фінч зі свого… так, гадаю, це був таки ящик з-під мила. — Як занадто очевидно демонструє улюблений гімн дитинства кожного порядного англійського аристократа: «Великих і малих, створив Господь усіх; багатія в палаці і злидаря під ним, звелів Господь так жити, як каже їхній чин»! То це милостивий Господь Бог постановив, щоби три чверті народу жили й гарували в злиднях до хрускоту кісток і божевілля, а купка обраних циндрили час, перевдягаючись по п’ять разів на день, та й то за допомогою слуг?　

Неможливо було не захопитися запалом і ясністю, з якими він говорив. Виступав він дійсно блискуче. Я погоджувалася з більшістю сказаного ним. І навіть важко було повірити в ниці вчинки, у яких я його підозрювала.　

Та хоч злочинець і може говорити правду, проте все одно залишається злочинцем.　

А неподалік стояла леді Сесілія.　

Кілька голів повернулося, коли я підійшла до краю натовпу, але більшість людей, що стояли на розі, прагнули тільки слухати — чи то шоковані, чи то захоплені. Що ж до самого Фінча, то я сподівалася, що, зосереджений на своїй промові, він не помітить сестру милосердя в чорній накидці та вуалі. А якщо й помітить, то, гадаю, цієї миті не матиме часу розмірковувати про нашу попередню зустріч, яка відбулася за вкрай неприємних для мене обставин.　

А дівчина з кошиком стояла похмура, як чорна сажа, що сипалася довкола нас, і така ж тиха. Тільки коли я пройшла повз неї дуже близько, вона мляво тицьнула мені памфлет.

Німа Сестра Вулиць сьогодні мусить заговорити, навіть якщо потім замовкне назавжди.　

— Леді Сесіліє, — шепнула я дівчині, беручи в неї брошуру.　

Вона навіть не глянула на мене.　

— Леді Сесіліє! — знову озвалася я стиха, проте якнайближче до її вуха. Я була впевнена, що вона почула.　

Однак дівчина ніяк не відреагувала, не моргнула, не зітхнула, не підвела погляду, навіть не здригнулася з переляку.　

— Двічі ми збиралися мирно, як і належить нам по праву, — палко виголошував промовець, із вуличної трибуни, — двічі ми виходили на Трафальгарську площу під шовковими прапорами своїх гільдій, щоб змусити лондонський Вест-Енд згадати про нас, — і поліція розганяла нас кийками. А коли ми відступили, закривавлені й переможені, ось на які слова спромігся один із членів парламенту: «Це поганий тон