Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа ліворукої леді, Ненсі Спрінгер

входу крамниці «Ебенезер Фіни і син». Натомість, наблизившись до цього принадливого закладу з тильного боку через лабіринт стаєнь, де тримали коней-ваговозів і дійних корів, я зупинилася в тіні голубника, щоб оглянути місцевість. І знову взялася вивчати вікна, піддашки й ринви будівлі Фінчів із цікавістю, якої ніколи раніше в мене не викликала архітектура. Вперше я розглядала будівлю як конструкцію, по якій можна лазити. Немов обстежуючи зимове дерево у пошуках найкращого шляху вгору чи то вниз, я намагалася простежити поглядом різні маршрути, доки не вирішила, як це зробила б я.　

Потім, передбачаючи, як Александр Фінч спускатиметься тильною стіною будинку з того боку, де темніло швидше, я знову відійшла до стаєнь, де було зручно сховатися, зробила коло та знайшла собі пристановище на одному ґаночку, щоб там перечекати.　

Як я й очікувала, ще трохи завидна (адже йому потрібно хоч якось бачити дорогу вниз, а він не міг видати себе ліхтарем), якраз коли почало сутеніти, Александр з’явився на покрівлі, повзучи навкарачки ґонтом та черепицею, мов потворна гусінь, намагаючись не висовуватися, щоб не потрапити в поле зору констебля, який міг би чергувати на вулиці чи біля чорного ходу крамниці. Час від часу він зникав за димарями, але за мить вигулькував знову. Зі спритністю, яка свідчила про те, як часто йому доводилося робити це раніше, він долав проміжки поміж будинками. Долізши до кінця ряду будівель, він спустився до піддашку, розвернувся й з’їхав ринвою на дерев’яну кришку діжки з водою, а відтак стрибнув на гравій під’їзної дороги, якою доставляють крам.　

Тимчасом як він роззирався довкола, я встигла розгледіти тільки бліду маску його обличчя й окуляри. Замість модного вбрання, в якому я бачила його раніше, на ньому була груба темна одіж із фланелі та вовни, як у поденника, та полотняний капелюх. Щойно він переконався, що поблизу нікого немає (чи так йому здалося), то швидкома попрямував на вулицю.　

Я дозволила йому добряче вирватися вперед, перш ніж вислизнула з тіні й рушила слідом.　

Цей північно-західний район Лондону був не такий бідний, як Іст-Енд, однак на перехрестях тут не стовбичили нічні дівиці й не стирчали водопровідні колонки. Хоч тутешні люди мали свої вади та власний водогін, але ця частина міста була доволі проста й небагата. Я погано знала цей непоказний, достоту як обличчя Александра Фінча, район із ані людними, ані порожніми вуличками. Можна порахувати на пальцях однієї руки, коли я бувала в цій частині міста: вперше — у доктора Ватсона, ще раз — щоб обчистити свого брата Шерлока і двічі — «скуплялася» в крамниці «Ебенезер Фінч і син». Виходить, чотири рази, не рахуючи нинішньої пригоди. Не дивно, що я трохи втратила орієнтири, переслідуючи Александра Фінча.　

І його самого я кілька разів ледь не втратила з поля зору. Ця ніч, на щастя, була не такою непроглядною, як зазвичай, та все одно навкруг панувала темрява. Електричне освітлення вздовж набережної Темзи здавалося абсолютно дивовижним і майже перетворювало ніч на день. Проти нього тремтливі вогники газових ліхтарів тільки порушували ніч, але не перемагали її. Александр Фінч, як і решта людей на вулиці, здебільшого залишався тінню серед тіней. Я могла чітко вирізнити його лише тоді, коли він проходив прямісінько під ліхтарем.　

Щоб він мене не помітив, я простувала посеред вулиці — сподіваюся, такого мені більше не доведеться повторити. Це небезпечно навіть удень, а вночі, в чорному вбранні й поготів. Навіть при світлі своїх гасових ліхтарів візники мене не бачили, і я напевно потрапила б під колеса, якби не ухилялася від них, — а це було ой як непросто, адже дорога являла собою замерзлу грязюку впереміш із кінським гноєм, що годі й описати. Не раз я ледве не впала, а якось таки не втрималася на ногах і мусила перекотитися бруківкою, щоб не потрапити під залізні кінські підкови. Я насилу підвелася, плутаючись у намоклих спідниці й накидці, — якраз вчасно, щоб втекти з дороги великого клайдсдейла[19], який тягнув віз із колодами, гучно цокаючи копитами.　

Власне, в цей час на вулицях їздило чимало возів і фургонів. Александр Фінч привів мене до якоїсь складської зони, що прилягала, наскільки я могла припустити, до великого продуктового ринку Ковент-ґарден. Куди ж це він, чорт забирай?..　

І саме тієї миті, коли я ставила собі це питання, він зупинився біля спорохнілих дверей, над якими висіла табличка із написом нерівними літерами:　

ЛІЖКО ШІСТЬ ПЕНСІВ/НІЧ　

ЖІНОЧЕ ВІДДІЛЕННЯ — ВІСІМ ПЕНСІВ ЧАЙ, ХЛІБ, КУПІЛЬ ЗА ОКРЕМУ ПЛАТУ

Іншими словами, це був найбідніший різновид нічліжки, або ж гуртового нічного притулку, де ліжка, розташовані рядами, кишіли блохами та вошами. Саме в такому місці в бідолашної безволосої жебрачки зі сходів робітного будинку й поцупили останні скромні пожитки. Ймовірно, така нічліжка й «подарувала» їй стригучий лишай.　

Попри власні здогадки, я не могла повірити, кого молодий Фіни сподівався там знайти.　

Та замість того, щоб постукати у двері, він зайшов за ріг цієї халупи, подалі від зайвих очей.　

Закусивши губу, я стояла через вулицю, немов чорна, вкрита брудом статуя, бо, зізнаюся, просто не знала, що робити. Якби я пішла за ним у вузький провулок між будинками, він напевно мене помітив би. Та якщо я за ним не піду…　

Треба йти.　

Лаючись собі під ніс, я квапливо перейшла вулицю. Та щойно наблизилася до нічліжки, з тіні, де мав бути Александр Фінч, на мій подив, вийшов незнайомий чоловік. Із довгим чорним волоссям і лопатоподібною густою чорною бородою. Виднілася тільки шкіра навколо очей, дуже бліда на тлі бороди, бо чоловік був без окулярів, і його очі… хоч він і не дивився на мене, я відчула їхню силу. Навіть уночі було видно, які вони дивовижно яскраві, майже сріблясті. Під вуаллю в мене аж щелепа відвисла й роззявився рот, і лише завдяки самовладанню я стрималася, щоб не зойкнути вголос.　

Це був Александр Фінч. Переодягнений. Але я б його не впізнала, якби не полотняний кашкет, фланелеві сорочка та куртка й вовняні штани, які на ньому були.　

Зосереджений на своїх справах, він мене не зауважив серед інших перехожих. А коли повернувся спиною, щоб постукати у двері будинку, я гулькнула до схованки, з якої він щойно вийшов.　

Він грюкав гучно й нетерпляче, допоки двері не відчинилися. Потім, солодко-різким тоном, Фінч запитав:　

— Чи не бажає міледі подихати свіжим повітрям?　

Вона не відповіла, лише вислизнула з темного дверного отвору, мов перелякана