Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа ліворукої леді, Ненсі Спрінгер

я попливла до крамниці, заклавши руки в шовкових рукавичках у хутряну муфту, в капелюшку зі страусовим пір’ям і сукні з розкішним шлейфом, що величаво тягнувся за мною.　

— Я хотіла б поговорити з паном Александром Фінчем, — згорда звернулася я до першого-ліпшого продавця.　

Невисокий веснянкуватий сухотілий юнак явно підшукував слова, перш ніж пропищав у відповідь:　

— Александр Фінч, ем-м-м, я не впевнений, що він зараз тут, ем-м, міледі.　

Я вигнула брови в непідробному здивуванні й удаваному гніві: цей нещасний продавець боявся молодого Фінча дужче, ніж мене?　

Мені пригадалося, як вправна дівчина-продавчиня втекла з-за прилавка зі взуттям за наказом молодого Фінча.　

Саме цієї миті мені раптом спало на думку: а чому цей дивний молодик вирішив поговорити зі мною у взуттєвому відділі, якщо ми проходили, наприклад, повз відділ із рукавичками?　

Бо він полюбляє черевики, припустила я. Особливо шнуровані. Йому подобається туго затягувати шнурки; ще б пак, він же задушив…　

Мене пройняло крижаним дрожем — моє тіло на мить випередило розум. Власне, я раптом так ослабла, що аж ноги підітнулися.　

— Міледі? — стурбований голос продавця, здалося, долинув до мене здалеку.　

Так само, як звучали віддалені голоси тієї ночі, коли я отямилася із гаротою на шиї. У пам’яті зринули жах, невиразні силуети, туман, огидний чоловік, що піднімав мою вуаль.　

Я нарешті пригадала, де раніше бачила обличчя Александра Фінча.　

Веснянкуватий продавець гукнув:　

— Допоможіть хто-небудь! Вона зараз зомліє!　

Чудова ідея, оскільки мої наміри несподівано змінилися на протилежні. Тепер я бажала будь-що уникнути розмови з Александром Фінчем; він не повинен мене побачити. І хоча я ніколи раніше не вдавала зомління, це наче було нескладно. Закотивши напівзаплющені очі, я почала мляво падати на підлогу.　

— Ну то тримай її! — ще один чоловічий голос прозвучав зовсім близько коло мого вуха, і якийсь чолов’яга підхопив мене під руку.　

Худющий продавець, певно, підтримав мене з іншого боку, і я дозволила собі повиснути на руках своїх рятівників, поки вони проштовхувалися зі мною крізь якісь двері до бічного приміщення магазину.　

— Кладіть її на лавку, — сказав інший голос, цього разу жіночий. — А хто це така?　

— Не знаю. Вона хотіла бачити пана Александра.　

— Овва! Хтось має її застерегти.　

Я відчула, що мене вкладають відповідно до поради, ще й досить дбайливо, зважаючи на те, наскільки жорсткою була дерев’яна лавка. Хтось почав розстібати мій високий комір. Розплющивши очі настільки, щоб можна було поглянути крізь вії, я побачила, що моя добра рятівниця — служниця середнього віку. Лавка з високою спинкою стояла перед каміном, приховуючи решту кімнати від мого погляду, але за цим грубим предметом меблів я здогадалася, що мене віднесли в кімнату, де чаювали та обідали працівники.　

— Чого ж вона хотіла його бачити? — запитав чоловічий голос.

— Хтозна. Вона була сама не своя.　

— Як гадаєш, із цим усім манаттям, шо на ній, може буть, шо вона жінка начальника верфі? Або фабриканта? Либонь, хотіла йому втовкмачити, яку він зчиняє мороку?　

— А я завжди казала, шо ці фабричні — ше ті зухвальці, особливо дівчата на сірниках, — розстібаючи мені манжети, щоб розтерти мої зап’ястя, служниця висловила й свою думку — очевидно, вважала себе рівною за рангом продавцям. — І вони, і ці їхні страйки. Куди їм до хімікатів, занадто твердолобі, а зараз ше й працюють тіки штирнацять годин на день…　

— Це вже не фабричні дівчата розпалюють, це докери й…　

— …і шо вони хотять робити з тим всім вільним часом — мені невтямки, роблять абишо..　

— …ще й візники.　

— …чорнять свою репутацію, виманюють хороших дівчат із хатньої прислуги, а ця бідолашна леді непритомніє, бо нема належного догляду, — та де ж ця нюхальна сіль, на Бога?　

— О! Тута!　

Знову міцно заплющивши очі, я лежала нерухомо, примушуючи себе не реагувати, коли мені до носа піднесли їдку тонізувальну речовину, бо хотіла почути більше. Поки моє тіло й обличчя здавались, як я сподівалася, непритомними, мій розум метався, верещав і борсався, як дитина, якій піднесли зацукровані сливи: розпал? Александр Фіни? Докери? Фабричні дівчата? Страйк? Хіба Джодді не мимрив щось про сірники й розпал?　

Один із чоловічих голосів мовив:　

— Візники-то здебільша помірковані — з того, шо я чув, але доки, диви, так і чекають іскри, шоби завдати удару за права робітників, як вони кажуть.　

— Вона досі не прочуняла, — стривожено сказала моя доглядальниця. — Дайте ножиці, розпанахаю шворки на її корсеті.　

О ні, не можна, щоб вона побачила мій корсет! Я ледь ворухнула повіками.　

— Заждіть, — озвалася добра жінка.　

Цієї ж миті десь поблизу заревів знайомий голос:　

— Що це тут за зборисько? Поверніться на свої місця!　

— Так, містере Фінч.　

— Так, сер.　

— Та тут леді зомліла.　

— Леді? — надривався Фінч-старший. — Яка ще леді?　

Я застогнала, щоб перевести його увагу з клерків на себе.　

— Ну то пошліть по лікаря! — гаркнув він. — Чоловіки — назад до роботи. Вам нема чого тут вештатися, коли леді лежить.　

Різні голоси опинилися за дверима, що гучно гримнули. Я розплющила очі, кволо посміхнулася служниці й сказала, що мені вже краще, подякувавши їй. Але мій перенапружений розум вчепився за слово «вештатися». Чи був Александр Фінч просто випадковим свідком, який вештався тієї ночі там, де я непритомна лежала на вулиці?　

Лише через кілька днів після того, як зникла леді Сесілія?　

У той час, як поліція нібито мала за ним пильно стежити?　

Кожна думка завдавала мені ще гіршої слабкості й нудоти, але я змусила себе посміхнутися, підвестися й піти геть, бо моєї уваги вимагали невідкладні справи.　

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Перш ніж похмурий, задимлений день змінився ще похмурішою ніччю, я повернулася на околиці крамниці «Ебенезер Фінч і син». Не розповідатиму про всі ризики викриття, на які мені довелося піти за цей проміжок часу. Якщо коротко, то в кабінеті доктора Раґостіна я знову переодягнулася у міс Мешл, згодом, уникаючи місіс Таппер, вийшла зі свого помешкання у чернечому вбранні з густою вуаллю, яка цілком приховувала моє обличчя, хоча й привертала увагу перехожих. Я відчувала на собі погляди людей, коли виходила зі станції Сент-Панкрас, — тутешні лондонці мене ще не бачили. У цьому досить заможному районі не було аж такої потреби в допомозі Сестри Вулиць.　

Та й заявилася я сюди не заради доброчинності, адже прийшла з порожніми руками. Одягнуті в рукавички, вони були складені під мантією майже в молитовному жесті — на прихованому руків’ї клинка.　

Я і близько не поткнулася до препишного