Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа ліворукої леді, Ненсі Спрінгер

— Ви тута обходили всі закапелки, Сестро? Скажіть ласкаво, випадком не бачили дівча, худюще, як тріска, звати Айві?　

Я вручила йому сир до м’ясного пирога.　

— На свій вік вона височенька, — продовжив він, — але якшо нагодувати її квасолею, то будуть ходячі чотки, їй-бо, отака вона худюща.　

Одна жебрачка озвалася до нього:　

— Сестра Вулиць тобі не одвітить. Вона ніколи не говоре.　

— То вибачайте, — крізь вимову, характерну простолюду, прохопилося щось від шляхетної чемності. — Пасибі за їдло, Сестро.　

Він не міг навіть уявити, наскільки правдивими були ці слова: я й справді його сестра. А це був мій брат Шерлок.　

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Наступного ранку Айві Мешл, уперше після візиту на Бейкер-стріт, з’явилася на роботу без страху. Шанованій секретарці більше не треба було хвилюватися, бо Шерлок Голмс шукав не її, він полював на бідну вуличну торговку, яка носила дощовик.　

Тож я почувалася і краще, і водночас гірше, бо виникло почуття — непідробне, а не просто акторська гра — у тремтінні братового голосу, коли він описував мене як заплакану худеньку дівчинку, яку спіткало лихо.　

Ну мав же він розуміти, що насправді я не бідую? Адже знав, що в мене є гроші.　

Але місіс Гадсон напевно йому розповіла, як розпачливо я ридала, коли вона мене впустила.　

От халепа! Збираючись лише забрати свою книжку шифрів, я не усвідомлювала, як ця новина може вплинути на нього.　

Як, як би мені безпечно переконати Шерлока у своїх гараздах?　

З такими тривожними роздумами я увійшла до установи доктора Леслі Т. Раґостіна, зниколога.　

— Доброго ранку, міледі! — вигукнув завзятий хлопчисько-паж, забираючи моє пальто.　

— Джодді, — доволі різко звернулася я до нього, — чи спадало тобі колись на думку, що інші люди можуть називати тебе як їм заманеться: Джейсом, Сесілем чи Елджерноном замість твого дурнуватого імені?　

— Е ні, міледі! Тобто ні, міс Мешл.　

— Отож-бо! І я віддаю перевагу звертанню «міс Мешл». Будь ласкавий, принеси мені ранкові газети і чай.　

Але газети я проглянула без задоволення, бо від матінки досі не було жодної звістки.　

Що ж, за день-два вже точно…　

Але я так хотіла, аби вона мені дала пораду щодо Шерлока. Як мені діяти без її мудрості? Надіслати братові заспокійливого листа? Але ж він такий розумний, хай йому грець, — що, коли він якось простежить шлях листа від мене?　

Розмістити повідомлення для нього в персональних оголошеннях у газеті?　

Але зробити це, навіть зашифровано, означатиме виставити наші родинні труднощі назагал. Я не могла завдати самолюбству Шерлока ще більшого удару, ніж уже завдала. Крім того, Майкрофт, цей огидний холодний пиріг, який досі не надто турбував мене чи мої думки, — Майкрофт, звісно, також побачить це повідомлення, і яке осине гніздо я цим розворушу… годі й уявити.　

Я гадки не мала, що робити.　

Сидячи за письмовим столом у похмурому настрої та переглядаючи мізерну кореспонденцію доктора Раґостіна, я спіймала себе на тому, що несвідомо малюю на звороті паперів, які відклала, щоб викинути, і виходить карикатура на мого брата в полотняному кашкеті та з чубом, що стирчить з-під нього. Незбагненно, але мені стало трохи краще. Завжди, коли я роздратована чи занепокоєна, мене тягне до малювання. Тож, узявши стос писального паперу, я по-справжньому взялася малювати ескізи. Ще раз Шерлока, тоді Майкрофта, маму та інших. Здебільшого обличчя. Дівчинку в лахмітті, яка підмітала для мене прохід через вулицю. «Плазунів» на сходах робітного будинку. Леді Теодору в її чорних прикрасах. Думки бігли самі собою. Я намалювала обличчя Александра Фінча.　

На власний подив, я наділила його доволі глумливою посмішкою.　

Та що ж таке?　

Сівши зручніше, я заплющила очі й спробувала оживити в пам’яті свій візит до крамниці «Ебенезер Фінч і син». У голові зазвучали спогади:

«…таких кольорів можна очікувати від кричущого анархіста».　

«Вона читала “Капітал”, і ми обговорювали експлуатацію мас».　

«Вона хотіла, щоб я показав їй пролетаріат».　

«…ось що я думаю: вона вийшла прямісінько через парадні двері й приставила ту драбину сама».　

Батько Александра Фінча просто випускав жовч, називаючи свого сина анархістом?　

Я знала, що анархістів звинувачують у підриві станції «Вікторія», нападі на офіс «Таймз», а нещодавно — у спробі підірвати лондонський Тауер, але, крім прочитаного в газетах, я нічого не знала про цих іноземних убивць, ці таємні товариства. Чи були анархісти кимось на кшталт марксистів?　

Саме Александр Фінч змусив мене повірити, що леді Сесілія була марксисткою.　

Та якщо так, чому ж вона не згадувала нічого про свої переконання у щоденниках?　

Він стверджував, що вона сама приставила драбину до вікна. Але, маючи приємність бути знайомим із цією тендітною леді, він повинен би знати, що це просто неможливо.　

Леді Сесілія познайомилася з Александром Фінчем. Леді Сесілія листувалася з Александром Фінчем. Леді Сесілія досліджувала Лондон з Александром Фінчем. А потім леді Сесілія зникла.　

Безумовно, це не випадковий збіг обставин.　

Однак поліція не змогла її знайти через нього, а вони ж постійно за ним стежили…　

Це за його словами.　

Як нерозумно було з мого боку повірити запевненням самого Фінча і леді Теодори, нібито він перебуває під постійним наглядом.　

Що я по-справжньому знала про Александра Фінча?　

Дуже мало.　

Я встала з-за столу з наміром поговорити з ним знову.　

Однак цього разу до крамниці вирушила не Айві Мешл, а місіс Раґостін. Власне, не зовсім і місіс Раґостін, бо сьогодні на мені була розкішна візитна сукня з атласу та плису, аж ніяк не старомодна, і в манерах я не виказуватиму ніякої сором’язливості. Александр Фінч назвав було мене «міледі». Що ж, побуду леді й подивлюся, як йому таке сподобається. Я заплатила шість пенсів за милю, щоб приїхати до «Фінча і сина» в генсомівському[18] кебі, хоч і було холодно, проте я хотіла добре роздивитися цю будівлю знадвору.　

Тепло закутана в довгий хутряний плащ, я не одразу вийшла з кебу, коли він зупинився перед закладом Фінчів. Не поспішаючи, я роздивлялася не саму крамницю — цей блискучий торговельний палац із латуні, світильного газу та скла, а вдивлялася вгору, досліджуючи горішні поверхи, де мешкали продавці. Мансардні вікна. Фронтони. Ринви. А також будівлі, розташовані близенько з обох боків від закладу.　

Тим часом констебль у формі, на позір досить нетямущий, стояв на протилежному боці вулиці, без сумніву, стежачи за парадним входом — чи не вийде звідти Александр Фінч.　

Ну-ну.　

Вийшовши з кебу й відпустивши візника,