Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа ліворукої леді, Ненсі Спрінгер

моєї простягнутої руки, загубившись у майже непроглядному мороці. У такі ночі або навіть дні, коли повітря перетворюється на жовто-коричневий брудний бульйон, візникам доводиться вести своїх коней пішки, а моряки іноді оступаються з доків на Темзі й тонуть.　

А перехожі стають жертвами підступів частіше, ніж зазвичай. Просто зараз головоріз може стояти за пів метра від мене, і я його не побачу. Або душій…　

Від цієї думки я затремтіла, як від вогкого холоду, ні, радше здригнулася — від одного тільки спогаду про ту страшну силу, яка схопила мене ззаду, стискала, душила… А потім лише темрява, аж до розмитого спогаду про якогось огидного чоловіка, що підняв було мою вуаль, перш ніж я втекла. Суцільний жах. Та ніч — найчорніший зі спогадів, такий же лихий, як і мерзенний пристрій, до абсурду простий. Палиця з малакського дерева й шнурівка. Це ж треба, досі не можу позбутися…　

Подумки я намагалася відігнати цей образ. Не час зациклюватися на такому жахітті, не тоді, коли я майже відчуваю дотики зловісних тіней лондонської ночі. Постійно прислухаючись до найменшого небезпечного звуку, я крокувала далі, не шукаючи цієї ночі нещасних, а прямуючи до конкретного місця. Власні страхи можна контролювати. Я переконувала себе, що значно більше лондонців померли просто дихаючи брудним повітрям, аніж від усіх злочинів разом узятих. Адже не може бути безпечно вдихати повітря, від якого чорніють очі та ніздрі. Я могла це витримати, бо виросла на чистому повітрі у провінції. А що казати про тих, хто народився тут, щоб дихати цією сажею, ледве животіти й помирати на брудних вулицях? Я встигла помітити, що лондонські злидарі були слабосилими й рано помирали.　

Де вже їх картати за пияцтво!　

Тулячись докупи, щоб пережити ночі, навіть найбідніші люди часто прикладалися до пляшки джину, яку передавали між собою, щоб хоч трохи полегшити свою холодну й жалюгідну долю.　

Удень вони не довіряли незнайомцям, а от уночі випивка розв’язувала їхні язики. Цей факт, думаю, і пояснює час, коли сталася ця дивна зустріч.　

Щедро навантажена звичними запасами, я поспішала до робітного будинку, де на кам’яних сходах днювали й ночували найбідніші з бідних, нужденні старі жінки, яких називали «плазунками» або «сплюхами». За давнім звичаєм, їм було даровано цю маленьку милість замість побоїв від поліцейських, які випадали на долю звичайних жебраків-чоловіків.　

Бідолашні, вони палили б навіть вуличне сміття, якби мали хоч якесь вогнище…　

Завернувши за ріг робітного будинку, я на мить вражено зупинилася. Замість очікуваних тіней на сходах я побачила металеву діжку, в якій весело палахкотіло чимале полум’я. Сьогодні можна й не запалювати мої бляшанки з парафіном.　

Старі жінки не тулилися докупи, здригаючись під ковдрами, які я їм дала, — вони обступили вогнище, і на їхніх змарнілих обличчях світилися посмішки.　

А з ними і чоловік.　

Такий самий, як і вони: скоцюрблений кривий старигань, із брудним довгим обвислим сивим волоссям і бородою, в іще бруднішому лахмітті. Бідний як мак начетверо. Але ж десь він роздобув паливо для такого гарного вогню і, що неймовірно, лантух, у якому приніс дрова, а ще, як я зауважила, пляшку джину. І чомусь він вирішив принести це все саме сюди.　

Поруч нього сиділа найжалюгідніша зі «сплюх» — її напівголе тіло, голова, уражена стригучим лишаєм, та руки й ноги в лахмітті були прикриті дощовиком, який Айві Мешл дала їй два дні тому.　

Дощовиком, який перед тим належав жінці, що торгувала з кошика серветками для чорнильних ручок.　

— Сестро! — побачивши мене, гукнула вона бадьоро, хоч і нерозбірливо від хмелю. — Сестро, ходи за кумпанію на джин!　

Я не повинна відповідати, бо черниця в чорній вуалі ніколи не розмовляла. Не мусила й відмовлятися від запрошення навіть жестом. «Плазуни» звикли до такої моєї поведінки. Мовчки я взялася роздавати хліб і таке інше, що бідні жінки брали досить охоче, проте не так завзято, як раніше.　

— …овдовіла. Шила, аж поки очі не повилазили, — теревенила жінка в дощовику до стариганя, який, вочевидь, попросив її розповісти про себе. Оскільки я через свою «німоту» не могла попросити про те саме, то слухала з великою цікавістю, вдаючи протилежне. — Тоді пробувала торгувать квітами перед театром, бачте, та коли дощило, фертики не зупинялися, шоб купувать букети своїм дамочкам. Я все рівно стояла під дощами й почала кахикати. Одна халепа за другою: мене вигнали з кімнати, і в першу ж ніч у гуртовій нічліжці якийсь чортяка без серця поцупив і мої грошенята, і всю одежину. Черевики, плаття й фартух, усе, крім сорочки на мені, пропало, і я кому тіки не скаржилась — хоч би шо. Отак і голодую, і клякну на вулиці, бо хіба знайдеш роботу, як нема чим тіла прикрить? Ні, — мотнула вона головою у відповідь на пропозицію чоловіка випити ще один ковток джину, — я більш не хочу, бо не буду триматись на ногах, а я й так мало від вітру не валюся.　

Справді, я кілька разів бачила, як ці старенькі падали, коли намагалися йти, — такою тяжкою була їхня нужда.　

Сивобородий чоловік озвався:　

— Не дай Боже, шоби таке лихо спіткало мою маленьку Айві.　

Айві?　

Лише те, що я вже вдавала, нібито не прислухаюся до розмови, не дало мені себе видати. Мабуть, я таки завмерла або ж здригнулася, та вночі, при мерехтливому світлі вогню, навряд чи хтось це зауважив.　

Та й горбатий старигань у лахмітті дивився не на мене, а на жебрачку в дощовику, кажучи:　

— Моя онучечка, ше й штирнацяти рочків не прожила на цьому скаженому світі. Менше тижня як пішла з кошиком продавати всякий дріб’язок…　

Моє серце гучно закалатало.　

— …вся зарюмсана, розказували, бідолаха…　

Я відчула в грудях дивний щемливий біль.　

— …і з того часу ні слуху ні духу.　

Мені хотілося втекти звідси.　

Однак, пам’ятаючи, що повинна контролювати свої почуття, я й далі роздавала їжу, підходячи ближче до незнайомця.　

Незнайомця?　

У певному сенсі, так.　

— Оце на ній теж був отакенький дощовик, як у вас. — У нього була бездоганна вимова, притаманна кокні. — А де, якщо можна спитати, ви його…　

Перш ніж він устиг договорити, я тицьнула йому під ніс шмат м’ясного пирога.　

Він повернувся, щоб його взяти. На дуже брудному обличчі між засмальцьованою шапкою й немитою бородою я побачила гострі сірі очі, що глипнули на мене.　

— Ой, пасибі.　

Подумки я гарячково нагадала собі, що він не зможе побачити нічого, окрім німого, закутаного в мантію та вуаль, майже безформного нічного силуету.　

Він запитав