Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа ліворукої леді, Ненсі Спрінгер

«чудові досягнення в усіх ремеслах» — правою рукою, і малювала розмиті солоденькі пастелі.　

Та чи могло статися так, що саме лівою рукою записані важкі, похмурі думки в її щоденниках? Що лівою рукою дівчина створювала сильні, суворі малюнки вугіллям?　

Матінка дещо мені розказувала, — здається, оті дикі та вільні дні дитинства у Ферндел-Холі були так давно, але насправді відтоді минуло менше року, — ми тоді обидві прочитали новий дешевенький бульварний роман «Химерна історія доктора Джекіла й містера Гайда». Твір нагадав мамі про дослідження людського розуму, нещодавно розпочате в Німеччині, в ході якого психіатри намагалися краще зрозуміти божевільних за допомогою таких понять, як ідея-фікс, роздвоєння особистості тощо. Мама продемонструвала роздвоєння особистості, склавши навпіл по вертикалі фотопортрет, прямо по центру обличчя людини, і приклавши кожну половину до дзеркала так, щоб утворилося нове лице, яке ледве помітно, однак приголомшливо відрізнялося від оригіналу.　

Чи могло статися, що в леді Сесілії було роздвоєння особистості? Чи можливо, що леді Сесілія, яка користувалася лівою рукою, кардинально відрізнялася від тієї, що користувалася правою?　

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Решту дня мій настрій був пригніченим.　

Ну як можна бути такою нетямою? З якого дива я припустила, що леді Сесілія могла б і робила б те саме, що і я?　

Наприклад, взялася б опікуватися лондонськими жебраками.　

Помилкове припущення.　

Чи втекти?　

Теж хибний здогад.　

Чи підняти велику важезну драбину?　

Дурниці.　

Драбина — чесне слово, от я дурепа! Драбину слід було оглянути перш за все, а ще я мала б набагато швидше подумати про вбрання, яке бачила в гардеробі леді Сесілії: мініатюрні сукенки, які носила набагато тендітніша за мене дівчина. Як же безглуздо було вважати, що леді Сесілія могла сама приставити драбину до вікна! Сумніваюся, що це вдалося б зробити й мені, навіть за великого бажання.　

Крім того, в мене не було підстав вважати, що леді Сесілія дійсно цього хотіла.　

І точно не було жодних причин думати, що її ідеї чи вподобання хоч трохи схожі на мої.　

Я була сліпа.　

А ще називала себе зникологинею?! Треба діяти куди краще. Взяти нарешті свій норовливий розум у руки, так би мовити. Застосувати сувору логіку. Обміркувати всю цю справу до кінця.　

Отож, опинившись на самоті у своїй кімнатці, я одразу всілася з переносним столиком на колінах та свічками, близько поставленими обабіч, щоб цим і зайнятися. На папері.　

Ну гаразд. Які варіанти щодо зникнення леді Сесілії? Мені на думку спадали лише три:

Втеча з коханцем

Самостійна втеча

Викрадення

На користь втечі з коханцем я записала:

Схоже на це: драбина при вікні

Таємне листування з Александром Фінчем

Таємні зустрічі з ним же

Проти:

Жодних згадок у щоденниках про всепоглинаючу пристрасть до Александра Фінча чи будь-кого іншого　

Тільки сірий сургуч

Ліжко розстелене — чому?

Нічого з гардеробу не зникло

Леді з підозрюваним не знайдена

Александр Фінч — найменш, можливий об'єкві жіночої прихильності

Я завагалася над останнім твердженням, адже воно було суб’єктивним, а не суворо логічним, та зрештою залишила його, щоб рухатися далі.

Самостійна втеча. За:　

Дуже переймалася соціальними та реформаторськими питаннями — згідно зі щоденниками Розвинула подвійну особистісвіь, вугілля проти пастелі

Поламала свої пастелі. Висновок: Бльше не хотіла бути такою людиною

Проти:

Хто їй допомагав? Вона не могла сама приставити драбину до вікна

Для чого брати драбину? Вона могла вийти й через двері

Чому її ліжко було розстелене?

Що вона одягла?

Гм-м.　

Усе ще не почуваючись набагато мудрішою, я спробувала повторити той самий хід міркувань із третім варіантом:　

Проти:　

Чому бона не кричала? Або чому її ніхто не чув? Як її знесли бниз по драбині?

Чому її обрали за жертву? І хто?

Чому не було вимоги бикупу?

Щодо першого заперечення, то його можна пояснити тим, що викрадач або викрадачі позбавили леді свідомості до того, як вона закричала, можливо, за допомогою хлороформу. Що ж до викупу й вибору жертви, то цілком можливо, що леді Сесілію викрали з іншою, мерзенною метою, над якою я воліла краще не думати. Власне, я лише туманно уявляла суть явища під назвою «біле рабство». Цей здогад здавався притягнутим за вуха.　

І ліпше його відкинути, бо як, як можна знести непритомну дівчину такою довгою драбиною? Я чула, що пожежники можуть перекинути людину через плече й здійснити короткий спуск, але навіть для найсильнішого чоловіка зробити таке з четвертого поверху — дуже ризиковано. Нерозсудливо. Власне, безглуздо. Чому він просто не зніс її сходами?　

Але докази чітко вказували на те, що цього насправді не було: двері на першому поверсі залишилися на засуві, а віконних шпінгалетів ніхто не чіпав.　

Може, він спустив її зі спальні за допомогою мотузки та обв’язки?　

І з драбиною на шляху?　

Можливо, через інше вікно?　

Навряд чи, адже воно якраз над обгородженим проходом у підвал і діжкою для дощової води.　

Щодо тильного вікна, то викрадачів тоді мало б бути щонайменше двоє: один повинен був злізти й відсунути драбину від вікна, поки інший спускав би непритомну дівчину, а потім приставити драбину назад, щоб другий спустився. А відтак вони мусили б її, знерухомлену, нести.　

Яке ж безглуздя. «Вони»? Хто «вони»? Й напевно такі складні діяння не пройшли б повз увагу констебля, який кожні кілька хвилин патрулює цей заможний район.　

От тобі й суворе застосування логіки, яке призвело до найабсурдніших висновків. Серед трьох версій — втеча з коханцем, самостійна втеча та викрадення — жодна не здавалася менш безглуздою за інші.　

Нічого не сходилося. Дурепа я, а не зникологиня!　

Жбурнувши папери у вогонь, я схопилася на ноги, підняла матрац і дістала свій чернечий балахон. Страх, що на мене знову нападуть із гаротою, тепер здавався кращим за відчуття власної безпорадності.　

Увечері, коли місіс Таппер пішла до своїх покоїв, черниця в чорному одязі й під важкою вуаллю прошмигнула надвір, щоб чимось зарадити лондонській бідноті.　

Горезвісний лондонський туман, «гороховий суп», як його називали, цієї ночі був таким густим, що мій ліхтар неначе плив, як привид, на кінчику