Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа ліворукої леді, Ненсі Спрінгер

— виставляти напоказ свій нахабний голод перед обличчям багатих торговельних районів міста. Вони мали б сконати з голоду на своїх горищах».　

Натовп уже заполонив вулицю аж до протилежного хідника, але жоден із цих глядачів не зронив жодного звуку на фоні голосу чорнобородого оратора. Нестямний сріблястий погляд Александра Фінча витав над юрбою і по ній, наче магнетичні рухи, і слухачі стовбичили перед цим чоловіком, немов у трансі. Вони дивилися, ніби…　

Нарешті я дозволила собі цю думку.　

Загіпнотизовані.　

Як і леді Сесілія.　

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Месмеризм, ота розвага в м’юзик-голах,　

салонна забава.　

Годі й повірити, якби я не бачила все на власні очі.　

Але ж бачила, хоч і мигцем, як він це робив із леді Сесілією, як виконував руками магнетичні рухи й пронизував її поглядом, як і розповідала місіс Бейлі. І ось леді Сесілія стоїть переді мною на розі вулиці — байдужа, достоту механічна лялька в лахмітті, — і, забувши про свій голод, роздає анархістські памфлети.　

Від самого погляду на неї мені хотілося кричати від розпачу. Я до болю прагнула допомогти їй, звільнити, врятувати, ну хоч щось вдіяти. Але що?　

Побігти по констебля? Але ж він напевно нічого не знатиме про зникнення леді Сесілії, а отже, не матиме підстав її затримати.　

Кинутися до леді Теодори й розповісти їй усе, що знаю, щоб вона задіяла свої можливості? Але на це підуть години, може, навіть доба — що, як тим часом із леді Сесілією щось трапиться?　

— Нехай нацьковують на нас свою імперіалістичну поліцію, — кричав її викрадач до юрби на вулиці, — нехай влаштують нам ще одну Криваву неділю! Наступного разу ми забарвимо наші прапори в колір наших побитих голів! Наступного разу піднімемо червоні прапори революції! — І чоловіки з несамовитими криками взялися підкидати вгору обшарпані кашкети, вітаючи свого новоявленого месію.　

Але я знала, що під буйною чорною перукою та фальшивою бородою був аж ніяк не герой робітничого класу.　

А дурисвіт і син багатого крамаря.　

Він аж п’янів від могутності, з якою керував натовпом.　

Йому подобалося володарювати.　

Я пильно спостерігала за поневоленою леді Сесілією, розуміючи, що не можу відвернутися від неї ні на мить, інакше вона знову зникне. Я мушу її від нього забрати. Тут і зараз.　

Але як? Розгіпнотизувати її? Я чула, що для цього слід виконати магнетичні рухи у зворотному порядку. Вкрай малоймовірно, що мені таке вдасться. Схопити й винести її? Але тоді мене переслідуватимуть як викрадачку, бо вона кричатиме й борсатиметься. Я впевнена, що саме так і буде, хоч вона й покірна на вигляд, як голубка, стоїть собі з опущеними очима та роздає памфлети. Та якою б упокореною вона не здавалася б, я переконана, що в неї є й інша сторона, не та леді Сесілія, котра квецяла пастеллю, а лівша, яка малювала сміливі, похмурі…　

Хвилиночку.　

Леді Сесілія, чи то бліда злидарка, що, як мені відомо, була нею, роздавала брошури правою рукою.　

І коли на мене зійшло це осяяння, то в мороці мого розуму спалахнуло таке електричне світло від здогаду й надії, що мої очі точно округлилися, мов скельця ліхтаря. Я аж роззявила рота, надійно прихованого під чорною вуаллю, й прошепотіла: «О зорі та підв’язки!»　

Ох!　

Ох, якби ж тільки мені це вдалося — налагодити контакт із ліворукою леді, адже здається, що під владу лиходія потрапила тільки правильна та слухняна праворука леді Сесілія.　

Якщо таємна бунтарка — ліворука леді причаїлася, не приборкана, в цій покірній істоті, що стоїть переді мною, мені слід поговорити з нею, причому швидко й так, щоб спонукати її відповісти мені майже миттєво, як по телеграфних дротах.　

Радше інстинктивно, аніж свідомо, я збагнула, як це зробити.　

Бачте, її малюнки вугіллям дивовижно мене зворушили. Зачепили, немов щось дуже знайоме. Наче ми з нею були спорідненими душами.　

А раптом і я зможу так само її зачепити?　

Тож, діставши з кишені олівець і папір, які завжди носила з собою, я розгорнула політичний памфлет, сховала за ним аркуш і, стоячи спиною до газового ліхтаря так, щоб мене бачила тільки худорлява млява дівчина в лахмітті, почала малювати.　

І знову інстинкт, а не свідомі міркування, знову підказав мені, що саме зобразити, як найкраще намалювати свободу, якою раніше володіла леді Сесілія. Тож малювала я так швидко й вправно, як ніколи в житті.　

Я зобразила, як леді Сесілія, одягнена в стильні сучасні «турецькі» шаровари, крутить педалі велосипеда й несеться по землі завдяки власній силі, як полюбляла робити і я сама. Я малювала сильну, гарну й усміхнену леді Сесілію, якій вітер куйовдив волосся й розвівав стрічки капелюшка.　

Поки мій олівець пурхав над аркушем, краєчком ока я зауважила, що праворука злидарка принишкла, забувши про своє завдання роздавати політичні папірці. Я побачила, як дівчина завмерла, прикипівши поглядом до малюнка.　

Переклавши олівця в ліву руку, я незграбно почала шкрябати під малюнком, справа наліво, дзеркальним письмом: «Хто…»

Та, здається, я трохи перебрала міру. Дівчина впустила кошика і, перш ніж я встигла дописати питання, метнулася до мене й лівою рукою вихопила аркуш та олівець. Де й поділася її похмурість, вона стояла переді мною, немов вулкан із криги й вогню, і допитувалась:　

— Та як ви смієте? Що ви собі дозволяєте? Хто ви?　

На щастя, ніхто довкола нас не звернув на це уваги, бо натовп несамовито ревів, підтримуючи Александра Фінча, який вигукував:　

— Хай кинуть на нас свою кавалерію з шаблями, нехай замордують нас, як вони це зробили в Пітерлоо, та ми продовжимо боротьбу!　

Тим часом Леді Сесілія говорила таким тоном, ніби й сама хотіла замахнутися на мене шаблею:　

— Хто ви?　

І на вістрі цього моменту — ох, ну які ж чіпкі ці кавалерійські метафори, — тобто цієї критичної миті, не знаючи, як ще її заспокоїти й відповісти їй, я зробила те, чого Сестрі ніколи не слід було робити.　

Чого вона досі ніколи не робила.　

Я підняла вуаль.　

І відкрила їй своє обличчя.　

Своє довгасте, негарне, обличчя з римським носом.　

Вона втупилася в мене і коротко видихнула, ніби задуваючи вогник свічки.　

— Та ти ж просто дівчинка, — сказала вона стиха, дивлячись на мене спантеличеним і водночас зацікавленим поглядом. — І напрочуд гарно малюєш, — додала вона.　

Я подумала про чудові малюнки вугіллям, які вона ніколи нікому не показувала, і на моєму обличчі, мабуть, відобразилося щось таке, що