Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа ліворукої леді, Ненсі Спрінгер

— І ніяка ти не черниця, — сказала вона високим голосом, ніби дражнячи подругу. — їй-богу, навіщо ти вдягла цю сміховинну сутану?　

З якомога аристократичнішою вимовою, аби вона розуміла, що ми рівні за соціальним становищем, та й не тільки, я відповіла:　

— Леді Сесіліє, те саме можна було б запитати й…　

Я хотіла піддражнити її тим, що вона, дочка баронета, одягнена в лахміття. Але, щойно я вимовила її ім’я, вона остовпіла й видала зойк, майже крик, ніби не тямила, що я її знаю. Вона немов і не чула, як я називала її на ім’я раніше. Ніби тоді була глухою, а тепер нарешті почула мене.　

На щастя, її реакції не помітили серед вигуків та оплесків юрби.　

— Леді Сесіліє, — спробувала я знову, — вам нічого боятися. Я тільки хочу вам по-дружньому допомогти. Відвести вас у тепле й безпечне місце, нагодувати й визволити з цього лахміття.　

Вона поглянула на себе, тоді знову на мене — диким, переляканим поглядом, відтак роззирнулася на всі боки, розгублено й майже панічно, ніби ледве розуміла, де перебуває.　

— Компанія тут вкрай неприємна, — м’яко зауважила я. — Ходімо?　

Взявши її за ліву руку — її закоцюблі руки були голі, сині, потріскані від холоду — я відвела її на кілька кроків від Александра Фінча та натовпу його посіпак.　

— Робітники мають право об’єднуватися в профспілки задля справедливої погодинної оплати, — репетував той вуличний оратор, — і справедливого робочого дня!　

Леді Сесілія раптом зупинилася на місці.　

— Ні, — завагалася вона. — Ні, я не можу.　

— Чому ж? — я говорила тихо й спокійно, бо головне — не розхвилювати її зараз знову, не привернути до неї уваги Фінча. І до мене теж.　

— Він… я віддана… справі… ім’я Кемерона Шов залишиться в історії Англії — одного дня він стане великою людиною.　

— Хто?　

— Кемерон Шов! — Поглядом, сповненим палкої відданості, вона вказала на чорноволосого й чорнобородого підбурювача, що стояв на ящику з-під мила. — Хочеш сказати, ти ніколи про нього не чула?　

Заспокійливо й водночас щиро я відповіла:　

— Я горю бажанням усе про нього почути. Як ви познайомилися?　

— Я… це було… дуже дивно… — Насупившись, вона знову спантеличено зупинилася — зі сльозами на очах, тремтячи від холоду, мов загублена дитина.　

— Ходімо, — сказала я їй і, знову беручи її за руку, повела геть.　

На першому ж розі я звернула на іншу вулицю, щоб не потрапити в поле зору Александра Фінча, якщо він обернеться. Потім, видихнувши, сповільнила крок, щоб леді Сесілія краще за мною встигала, спотикаючись у напівзамерзлому ганчір’ї, яким були обмотані її ноги, а ще аби спробувати вирахувати, де ми зараз перебуваємо й куди йдемо. На жодній із порожніх вулиць, які я обвела поглядом, ніщо не здавалося знайомим. Я не бачила й не чула людей поблизу; узимку вночі цей район був майже мертвим, хоча туманна, задимлена темрява між ліхтарями могла приховувати кого завгодно — від кишенькових злодіїв до самого Джека-Різника.　

Леді Сесілія зацокотіла зубами, неначе чотками, — так вона змерзла цієї ночі й настільки перелякалася. Зупинившись на мить, я намацала у кишені льодяники, які завжди носила з собою, і дала їй. Коли вона незграбно повертіла льодяник у руках, розгортаючи його й кладучи до рота, я зняла свої хутряні рукавички й надягла на її змерзлі руки. Відгорнувши свою мантію, я запропонувала розділити її тепло, закутавшись у неї вдвох, і обійняла дівчину лівою рукою за плече, ніби молодшу сестру.　

Коли ми рушили далі, правою рукою я намацала руків’я свого кинджала.　

— То розкажіть, — ще раз запитала я лагідно, — як ви познайомилися з цим Кемероном Шов?　

— Я… я майже не можу про це говорити. Ти подумаєш, що я несповна розуму.　

— Обіцяю, що не подумаю нічого подібного. Як це сталося?　

— Уві сні, — відповіла вона. — Він прийшов до мене уві сні, в моїх думках, як чорноволосий янгол, закликаючи мене стати служницею його… його хрестового походу.　

— Ах, — видихнула я, сподіваючись, що це прозвучало заспокійливо й підбадьорливо, хоча мені довелося вдатися до найсуворішого самоконтролю, щоб не здригнутися від образу, який виник у моїй пам’яті: переодягнений лиходій стоїть над її ліжком, поки вона спить, витріщаючись на неї своїми моторошними очима, водячи над нею, сплячою й невинною, руками, щоб поневолити її розум своїм тваринним магнетизмом і підкорити своїй владі ще до того, як вона прокинеться.　

— Мене обрано, — сказала леді Сесілія крізь тремтіння. — Покликано. Як Жанну д’Арк.　

— Так, розумію.　

— Розумієш,

справді? — Чудово. Мені вдалося приховати лють у голосі. Леді Сесілія з полегшенням заговорила далі: — Тоді я прокинулася серед ночі, у моїй кімнаті нікого не було, але поклик був настільки сильним, що я встала з ліжка. Я точно знала, що маю робити. На мене чекав скромний одяг: спідниця, блузка й хустка, як у прачки. Я одягла їх поверх нічної сорочки. Вікно було відчинене. Я вилізла. Спустилася вниз по… по…　

Від жахливого спогаду вона затнулася на півслові, ледь втримавшись на ногах. Ми стояли на темному перехресті, і я не впізнавала нічого в жодному напрямку, навіть не могла збагнути, де схід чи захід, північ чи південь.　

Навмання обравши бічну вулицю, я знову рушила, ведучи дівчину за собою, а тоді заговорила:　

— Вниз по драбині.　

— Звідки ти знаєш? — але, не чекаючи на відповідь, вона повела далі: — Так, по драбині, з величезної висоти, драбина тряслася, і мені було неймовірно лячно, але я мусила це зробити. Він, тобто Кемерон Шов, чекав на мене внизу.

— Ви колись бачили його раніше?　

— Ні, ніколи! Хіба що уві сні. Саме тому все це так… неймовірно, розумієш.　

Отже, вона не впізнала Александра Фінча під тим париком і накладною бородою.　

Александр Фінч. Син крамаря. Пам’ятаю, як спочатку і мені він видався звичайним непоказним молодиком, одягненим як джентльмен. Але за тим чепурним вбранням не було нічого особливого. Як незворушно він тримався, на позір тихіший від води, нижчий від трави, поки Фінч-старший на нього кричав.　

Але тепер зрозуміло: уся ця лють не даремно витрачена на нього — він усотав її. По самісінькі вінця.　

І через це став людиною, якій я ніколи б не наважилася довіряти.　

Леді Сесілія раптом ніби скам’яніла під моєю мантією і, як маріонетка, яку хтось смикнув за ниточки, зупинилася як вкопана й сказала дивним тоном:　

— Мені треба повертатися.　

— Куди? Додому?　

— У мене немає дому.　

— Авжеж, у вас є дім. Будинок баронета.　

— Батька, який завжди і всюди торочить про тягар імперії й прогрес людства, тим