Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа ліворукої леді, Ненсі Спрінгер

часом наміряючись видати мене за будь-кого, в кого є титул і штани? Ні. Я не можу туди повернутися.

Я міцніше пригорнула леді Сесілію за плечі, зворушена її чесністю й узагалі розмовою з нею. Майже рік я провела без жодної щирої розмови з іншою людиною, і пройнялася до цієї дівчини — зрештою, такої схожої на мене, — дуже теплими почуттями, лише розмовляючи з нею.　

— Є й інші можливості, — сказала я.　

— Як-от життя, яке обрала ти? Як тобі це вдалося? Хто ти? Ти ще не сказала мені, як тебе звати.　

Ех, я дуже хотіла. Я прагнула все розповісти про себе.　

Про найсамотнішу, найдивнішу, найексцентричнішу себе.　

Може… може, зрештою, не обов’язково повертати її в життя пастельної мазанини й чемного пиття чаю правою рукою.　

Може, натомість вона могла б жити — як сестра — зі мною?　

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Я РОЗТУЛИЛА ГУБИ Й ВІДЧУЛА, ЩО ВОНИ тремтять. Моє дихання почастішало, і я почула, як говорю:　

— Енола. Мене звати Енола Голмс.　

І я б розповіла їй більше. Розказала б їй усе про себе, якби не голос, який цієї миті гримнув із темряви:　

— Сесіліє! Йди-но сюди!　

Голос її володаря.　

Неподалік.　

Заблукавши, я не змогла відвести її від нього на достатню відстань. Певно, ви подумаєте, що я перебільшую, коли скажу, ніби відчувала присутність його люті як силу нічної стихії, але це чистісінька правда: його лють вібрувала в задимленій пітьмі, вона немов відчувалася на дотик.　

Леді Сесілія здригнулася, мов сполохане оленя, зіщулилася й затремтіла.　

— Я мушу повернутися, — нажахано прошепотіла вона.　

— Ні! — Не відпускаючи П, я нестямно роззиралася навсібіч у пошуках хоч якогось порятунку чи прихистку, і нарешті впізнала сусідню вулицю. Там я вже бувала, тож тепер знала, де ми є та яким шляхом можна втекти…　

Та раптом дівчина вирвалася від мене.　

— Леді Сесіліє, ні!　

Вона не обернулася на прощання, здавалося, навіть не почула мене/ Проте й не втікала. Немов сновида, дівчина рушила геть від мене чи, радше, до нього. Тепер я його побачила — чорна постать серед морока в кінці вулиці. Поки я заціпеніло стояла в тіні, вона човгала до нього, мов сліпа, у заяложеному лахмітті, яке, можливо, колись було білим.　

— Сесіліє! — Він нарешті побачив її у світлі ліхтаря, проте в цьому вигуку не було й краплини радості.　

Натомість відчувалася страшна загроза.　

— Як ти насмілилась покинути роботу?! Йди-но сюди!　

Здавалося, він мене не чув і не бачив. Поки що. Я квапливо накинула вуаль, щоб приховати обличчя.　

Він упевнено попрямував до леді Сесілії, а вона тим часом пленталася йому назустріч. Посеред мороку безлюдної вулиці дівчина стала перед ним, схиливши голову, немов дитина, що нашкодила. Було чути, як він озвався до неї глузливим і водночас погрозливим тоном.

Проте слів я не розібрала, бо моя увага була прикута до звуків, які могла видати я сама, підкрадаючись до них.　

Я бачила, як він нахилив бородату голову, дихнув в обличчя леді Сесілії, і як вона зіщулилася.　

Крадучись манівцями по найтемніших закутках, я непоміченою підібралася досить близько до них.　

— Слухай сюди! Слухай, нікчемна дурепо! — говорив він, поки я навшпиньках наближалася до нього збоку. Його гнів здавався страшним сам по собі, але справа була в іншому — в тому, як цей гіпнотизер керував безпорадною дівчиною лише одним своїм зміїним поглядом. — Або слухатимешся мене, або будеш покарана. За непокору сьогодні тебе позбавлено вечері. Що я тобі щойно сказав? Повтори.　

Немов відлуння його слів чи привид самої себе, вона прошепотіла:　

— За непокору…　

Цієї миті я атакувала. З криком, гідним вуличного розбишаки, я кинулася до месмериста й обіруч вчепилася в його волосся та обличчя. З диким вереском, щосили смикнувши, однією рукою я здерла з нього перуку, іншою — зірвала його фальшиву бороду.　

Леді Сесілія пронизливо закричала. Якби на ній був корсет, вона точно зомліла б. Але, пожадливо хапаючи повітря, вона опанувала себе й вигукнула:　

— Александр Фінч?　

Це був він власною персоною — з лицем, не прикритим навіть темними окулярами; здавалося, негідник на мить сторопів, не знаючи, що йому зробити чи сказати.　

— Александр Фінч! — обурено вигукнула леді Сесілія. Як я і думала, вона витримала б знущання від того, ким захоплювалася, але не стерпіла б обману. — Самозванець! Шахрай! — Як усе змінилося. Саме цієї миті я відійшла, огидно струшуючи з рук волосся з перуки й фальшивої бороди. — Як ти посмів мене дурити!　

— Замовкни, — просичав він їй, пробуючи застосувати свою колишню владу.　

— Замовкнути? Ти мерзенний жук, ні, хробак! — Він і справді скидався на хробака — з круглою блідою головою та прозорими очима. — Ти, хробаче, можеш затикати рота скільки влізе, але я не заспокоюся, доки кожна поліцейська дільниця в Англії не дізнається про твою ницість.　

Кинувши на нього гострий, мов лезо, погляд, вона розвернулася, щоб піти геть.　

Та цей чоловік безсоромно схопив її:　

— Не відвертайся від мене! Я з тобою розмовляю!　

Вона вивернулася з його рук і пішла геть. Ні, не втекла. Задубілими ногами, замотаними в ганчір’я, вона віддалялася аристократичною ходою. Може, колись у неї й було роздвоєння особистості, але точно не зараз. Цієї миті ніхто не зміг би сприйняти її за жебрачку; вона пливла, мов корабель Темзою, леді — кожною клітинкою тіла.　

— Дівко, не смій мені перечити!　

Вона не відповіла й ішла далі.　

— Горда дурепо, я тебе попереджаю, — і хоч Александр Фінч не підвищував голосу, у ньому звучало щось таке, від чого мені стало ще морозніше, аж волосся на потилиці стало дибки.　

Роздвоєння особистості?　

Ні, це не леді Сесілія стала, мов доктор Джекіл і містер Гайд.　

Я побачила, як вона трохи прискорила крок.　

— Жодне нахабне дівчисько не сміє від мене відвертатися! — вигукнув Фінч, виймаючи щось із кишені.　

Щось довгасте.　

Довгу білу петлю.　

У темряві ночі здавалося, що вона звивається, як біла гадюка.　

Одна справа — підозрювати чи навіть знати в глибині душі, але зовсім інша — бачити на власні очі. Це видовище на мить мене ошелешило, і я спромоглася лише вигукнути: «Ні!» — та кинулася, щоб його зупинити.　

Однак вкрай невдало.　

Він просто вдарив мене тильною стороною кулака, відкинувши вбік, після чого більше не зважав на мене. Може, пригадав мою панічну втечу після нашої попередньої нічної зустрічі й очікував того самого. Може, думав, що жінки не здатні ні на що більше, крім як кричати, непритомніти чи втікати.