Олександр Завара - Гелтер Скелтер

знайомий він мені”.– “Познайомитеся, тату,– лукаво відповідає йому доня,– прийде година така, що обов’язково познайомитеся”.– “Коли,– питався в неї сотник,– коли?” – “Ох, тату, оббріхують мене люди, заздрять вони мені, наврочать ще нам. Не хочу я нещасною бути, самотньою, наче верба, що плаче над річкою. Тому й мовчу, бо люди злі”.

Та одного дня сталася біда. Повернулася Панночка додому з прогулянки геть побита, та так, що місця живого на ній немає, ледь до хати дісталася. Злякався сотник, скликав усіх, кого знав і про кого чув: лікарів, знахарів і навіть баб-шептух, хай як недобре про них говорили. Проте дати ради його дитині ніхто з них не зміг.

Кілька днів промучилася бідолашна від болю, то сміючись, наче божевільна, то проклинаючи всіх поспіль. А потім наказала батькові послати людей за одним молодим хлопцем до семінарії, мовляв, хай помолиться за неї, бо він знає, у чому справа. Кинувся тоді старий сотник до слуг і звелів привезти до села доньчиного коханого. “Помирає кровинка моя,– тужив козак,– хай хоч наостанок помилуються, бо зустрінуться колись тільки на небесах”.

Слуги помчали щодуху, але все одно спізнилися. Повернулися до села вже серед ночі, коли дівчина віддала Богові душу. Так і не зустрілися ті закохані і не милувалися жодної години. Не зробили вони цього тут, на землі, та, вочевидь, зробили-таки на небі. Помер її коханий просто біля труни. Не витримав, неборака, такого горя.

А потім баби то тут, то там почали теревенити, буцімто Панночка їм у люстерках ввижатися почала. Ніби така хороша, така ласкава, що й заговорити до неї не гріх. Ось одна й заговорила, поскаржилася на свою важку долю, і водночас усі її біди пішли геть, мов дощ у землю. Зметикували люди, що до чого: померло нещасним сотникове дитятко, поганими чутками оповите, ось і допомагає всім, хто того потребує. Візьмеш, бува, опівночі свічку освячену, станеш перед люстром, тричі проведеш над собою і скажеш: “Панночко, явись мені”, і вона з’являється, вислухує, а потім допомагає.

І стала вона з того часу вважатися святою, мало не донькою Божою, і по всьому світу люди звертаються до неї, і Панночка нікому ніколи не відмовляє».

Оновивши в пам’яті цей текст, Мафін відвів очі від монітора й замислився про своє.

Власні підозри, досить чорні, не давали йому спокою. Якщо дивитися тверезо, він щойно прочитав досить непогану любовну історію, щось на кшталт мелодрами для жінок. Красива молодиця, наклепи, таємна любов, інтрига й незбагненна смерть. Трохи містики. Та чи задовольнила легенда його цікавість? Навряд, бо хлопець відчував – чогось у ній не вистачає, адже, крім згаданого, тут було щось дуже й дуже знайоме, настільки знайоме, що буквально вертілося перед ним, але він ніяк не міг його вхопити.

Віддала Богові душу вночі Панночка…

Помер її коханий просто біля труни. Не витримав горя…

Водночас Мафін прийняв блискавичне рішення: скликати збори учасників «шабашу». Але якщо це й вдасться, що він їм скаже?

Аж раптом його осяяло.

14

ЛАНА. ЗАМЕТІЛЬ

I’ve got that summertime, summertime sadness.

Got that summertime, summertime sadness…2

Неможливо підрахувати, скільки разів Лана слухала цю композицію. Здається, та сумна й пронизлива мелодія зачепила її відтоді, як лише за півдоби вона мало не вилетіла з університету, потім миттю поновилася й паралельно стала коханкою професора Чигиринського. То були кілька годин, що варті років життя, і дівчина досі дивувалася, як вона їх взагалі пережила.

Залишившись наодинці після того, як її подруга виїхала, Лана взагалі перестала турбуватися про стан двісті сімнадцятої. Обох її мешканок і раніше важко було назвати дбайливими господарками, а зараз кімната скидалася водночас на кухню, шафу й сарай із мотлохом.

Попри пекельну спеку, дівчина куталася в картате простирадло й незряче дивилася у прочинене вікно, до якого тяглися пасма диму тонких сигареток «Кент». Численні недопалки купою лежали в попільничці на підвіконні. Її нинішній настрій можна було б назвати осіннім, а ще точніше – осіннім напередодні першої заметілі.

Улюблений надмірно солодкий чай у філіжанці давно степлів – вона завжди пила чай охолодженим і взагалі не розуміла, як можна пити що-небудь гарячим. Каву вона також пила холодною.

«Kiss me hard before you go…» – чулося з динаміка смартфону.

Смерть і похорони Сергія Знайди стали для дівчини важким ударом. Звісно, це можна було сказати чи не про кожного, хто його знав, але все ж таки не кожен відчував до померлого таку ж симпатію, як Лана Дементьєва.

Вона нікому про це не розповідала, навіть Дарі, але серце дівчини несамовито скімлило. Це був біль того ґатунку, коли маєш таємне кохання, але знаєш, що між вами ніколи нічого не відбудеться, бо надто вже ви різні люди. Але серцю не накажеш. Воно не дослухається до здорового глузду, раціональних міркувань або бодай якої логіки. З тієї хвилини, як рознеслася звістка про самогубство Сергія, Лана тільки й робила, що силкувалася дати собі раду. Саме через це вона усамітнилася й цілком занурилася у власні справи.

А іншим, здавалося, усе байдуже: солодка парочка майбутніх Юрчуків нарешті з’єдналася на спільній території, Алекс нібито почав усвідомлювати, що не має жодних шансів, Мафін з отим гальмівним Максом теж щось метикують, проте обидва так само усунулися. Складалося враження, що їхню компанію розкидала навсібіч якась невидима рука, роздробивши її на окремі атоми, що відтепер мусили існувати самі по собі.

За таких обставин складена на «відмінно» сесія не дуже-то й гріла. І взагалі – у світлі нещодавніх подій Лана розуміла, що й сама витягнула б ці два сесійні тижні без допомоги впливового «ментора». Адже наказ ректора ніхто з деканів не ризикнув би порушити. І якщо навіть халдей Санчо Панса сяк-так відбувся, то й вона точно не завалила б жодного іспиту.

Через такі думки дівчину охоплював смуток: навіщо знадобився той необережний крок, що вона зробила? Але це відчуття було швидкоплинним, бо Лана відразу ж згадувала, що Чигиринський – це її власний і досить надійний засіб порятунку на майбутнє, яким би воно не було. Цього разу вона, можливо, упоралася б і самостійно, але що чекає на неї через півроку? Отже, хай там як, а пан професор вчасно з’явився на її шляху…

Зі свого місця на ліжку Лана ще раз зафіксувала незрозумілу порожнечу навпроти, де нещодавно спала її найкраща подруга, а потім кинула погляд на дзеркало. Досить велике, воно