Агата Крісті - Убивство в будинку вікарія

мене в дім, відчинила двері й сказала з переляканим обличчям:

– Ой, мем, до вас прийшов поліційний інспектор, і він каже, що мусить поговорити з вами.

Настала пауза. Обличчя місіс Лестрандж не змінилося. Лише її очі повільно заплющилися й розплющилися знову. Вона, схоже, раз або двічі зробила ковтальний рух, потім сказала тим самим ясним, спокійним голосом:

– Проведи його сюди, Гілдо.

Я почав підводитися, але вона владним порухом руки наказала мені сидіти.

– Якщо не заперечуєте, то я буду вам дуже вдячна, коли ви залишитеся.

Я знову сів на своє місце.

– Звичайно, якщо ви так хочете, – промурмотів я, а тим часом Слек уже ввійшов до кімнати швидкою стройовою ходою.

– Добридень, мем, – почав він.

– Добридень, інспекторе.

У цю мить він побачив мене й спохмурнів. Не було сумніву – Слек мене не любив.

– Сподіваюся, ви не проти присутності вікарія?

Либонь, Слекові було незручно признатися, що моя присутність його не влаштовує.

– Ні… – сердито пробурчав він. – Хоч, можливо, було б ліпше…

Місіс Лестрандж не звернула уваги на його натяк.

– Що я можу зробити для вас, інспекторе? – запитала вона.

– Ідеться, мем, про вбивство полковника Протеро. Мені доручено розслідувати цю справу, і я допитую людей.

Місіс Лестрандж кивнула головою.

– Із суто формального погляду я запитую кожного, де він перебував учора ввечері між шостою й сьомою годинами. Така форма наших допитів, я думаю, ви розумієте.

– Ви хочете знати, де я була учора ввечері між шостою й сьомою годинами?

– Атож, мем.

– Дайте-но я подумаю. – Вона міркувала якусь хвилину. – Я була тут, у себе вдома.

– Он як! – Я побачив, як спалахнули очі інспектора. – А ваша покоївка – ви, певно, маєте лиш одну покоївку – може підтвердити ваші слова?

– Ні, учора Гілда мала вільний вечір.

– Зрозуміло.

– Тому, на жаль, вам доведеться повірити мені на слово, – сказала місіс Лестрандж люб’язним тоном.

– Ви серйозно стверджуєте, що вчора перебували вдома протягом усього вечора?

– Ви запитали мене, де я була між шостою й сьомою годинами, інспекторе. Відразу пополудні я виходила прогулятися. Я повернулася додому раніше п’ятої.

– У такому разі, якщо одна леді – міс Гартнел наприклад – стверджує, що прийшла сюди близько шостої години, подзвонила у двері, але ніхто її не почув і вона мусила піти геть, то ви скажете, вона помилилася, так?

– Зовсім ні. – Місіс Лестрандж заперечливо похитала головою.

– Але ж…

– Якщо ваша покоївка на місці, вона може сказати, що вас нема вдома. Але якщо ви сама-одна і вам нікого не хочеться бачити, то залишається тільки дозволити гостям дзвонити, скільки їм заманеться.

Інспектор Слек здавався трохи спантеличеним.

– Літні жінки жахливо мене знуджують, – сказала місіс Лестрандж. – Міс Гартнел є особливо занудною. Вона подзвонила не менше шести разів, перш ніж пішла геть.

Вона приязно всміхнулася до інспектора Слека.

Інспектор трохи змінив тему розмови:

– Отже, якби хтось сказав, що вони вас бачили в цей час…

– Але вони не могли мене бачити, чи не так? – Вона швидко намацала слабке місце інспектора. – Ніхто не бачив мене тоді, бо я була вдома, ви вже знаєте.

– Так, мем, знаю.

Інспектор підсунув свого стільця трохи ближче.

– Наскільки мені відомо, місіс Лестрандж, ви зробили візит до полковника Протеро у Стару Садибу ввечері напередодні його смерті.

Місіс Лестрандж спокійно відповіла:

– Так, зробила.

– Ви можете розповісти мені про тему вашої розмови?

– Вона стосувалася приватної справи, інспекторе.

– Боюся, я повинен запитати вас про природу вашої приватної справи.

– Я нічого вам про це не скажу. Можу тільки запевнити вас, що нічого зі сказаного в тій розмові не мало ані найменшого стосунку до вбивства полковника.

– Я не думаю, що ви компетентно спроможні судити про це.

– У такому разі вам доведеться повірити моєму слову, інспекторе.

– Виходить, у всьому я повинен повірити вам на слово?

– Схоже, що й справді так, – погодилася вона, обдарувавши його тією самою спокійною усмішкою.

Інспектор Слек густо почервонів.

– Ідеться про дуже серйозну справу, місіс Лестрандж. Мені потрібна правда!.. – Він гримнув кулаком по столу. – І я сповнений рішучості з’ясувати її.

Місіс Лестрандж не зронила жодного слова.

– Невже ви не бачите, мем, що ви ставите себе в дуже сумнівне становище?

Місіс Лестрандж не сказала нічого.

– Вам доведеться дати свідчення на попередньому розслідуванні.

– Гаразд.

Одне коротке слово. Позбавлене будь-якого почуття або схвильованості. Інспектор змінив тактику.

– Ви були знайомі з полковником Протеро?

– Так, я була з ним знайома.

– Добре знайома?

Після короткої паузи вона відповіла:

– Я не бачилася з ним протягом багатьох років.

– Ви знайомі з місіс Протеро?

– Ні.

– Пробачте мені, але ви обрали дуже невдалий час для свого візиту.

– З мого погляду, зовсім ні.

– Що ви маєте на увазі під цими словами?

– Я хотіла побачитися з полковником Протеро на самоті. Я не хотіла бачити ані місіс Протеро, ані міс Протеро. Я обрала той час, який найліпше відповідав моїй меті.

– Чому ви не хотіли бачити ані місіс, ані міс Протеро?

– Це моя справа, інспекторе.

– Отже, ви відмовляєтеся сказати більше?

– Категорично.

Інспектор Слек підвівся на ноги.

– Ви можете опинитися в дуже небезпечній позиції, мем, якщо не будете обережні. Ваша поведінка мала… має дуже поганий вигляд.

Вона засміялася. Я міг би сказати інспектору Слекові, що це жінка не того ґатунку, яку можна залякати.

– Ну що ж, – сказав він, намагаючись із найменшими втратами виплутатися із ситуації. – Не кажіть, що я вас не остеріг, і поки що все. Доброго вам дня, мем, і пам’ятайте, що ми докопаємося до істини.

Він пішов. Місіс Лестрандж підвелася й подала мені руку.

– Я маю намір відпустити вас – так буде краще. Розумієте, тепер уже пізно просити у вас пораду. Я зробила свій вибір.

Вона повторила голосом, у якому прозвучала нотка безнадії:

– Я зробила свій вибір.

Розділ шістнадцятий

Коли я вийшов із будинку, зустрів на сходах Гейдока. Він пильно стежив за Слеком, який саме виходив із хвіртки, і запитав:

– Він її допитував?

– Так.

– Він був чемний, я сподіваюся?

Чемність, на мою думку, це той вид людської поведінки, якого Слек ніколи не опанує, але я подумав, що згідно з його поглядом на життя він був чемний, і, хай там як, я не хотів ще більше псувати настрій Гейдоку. Він і без того здавався стурбованим і засмученим. Тому я відповів йому, що Слек тримався в рамках чемності.

Гейдок кивнув мені головою і ввійшов у дім, а я пішов униз по сільській вулиці, де незабаром наздогнав інспектора. Я думаю, він умисне йшов повільно. Хоч би як він не любив мене, але це не той чоловік, який дозволить особистим почуттям перешкодити зібрати корисну інформацію.

– Ви знаєте щось про цю леді? – запитав мене просто з моста.

Я сказав, що нічого про неї не знаю.

– Вона ніколи нічого не казала вам про те, чому вирішила тут оселитися?

– Ні.

– А проте ви прийшли навідати її?

– Це один із моїх обов’язків – навідувати своїх парафіян, – відповів я, не згадавши про те, що вона мене запросила.

– Гм, мабуть,