Агата Крісті - Убивство в будинку вікарія

і справді. – Він помовчав хвилину або дві, неспроможний не згадати про свою недавню невдачу, і провадив: – Паскудна це справа, як мені здається.

– Ви так думаєте?

– Якщо ви запитаєте мене, то я скажу: «Шантаж». Ситуація здається дивною, коли подумаєш про те, яку репутацію завжди мав полковник Протеро. Але про таких людей ніколи нічого не можна говорити з певністю. Хіба він перший церковний староста, який живе подвійним життям?

Мені туманно пригадалися деякі зауваження міс Марпл на цю саму тему.

– Ви справді вважаєте можливим шантаж?

– Таке припущення збігається з фактами, сер. Навіщо симпатичній, чепурній леді оселятися в такій норі, як тут? Чому вона пішла побачитися з ним у таку дивну пору дня? Чому вона не хотіла бачити місіс і міс Протеро? Так, тут усе збігається. Звичайно, вона не могла зізнатися: шантаж є правопорушенням, яке карається законом. Але ми витягнемо з неї правду. З того, що нам відомо, це може мати важливий стосунок до справи, яку ми тепер розслідуємо. Якщо полковник Протеро мав злочинну таємницю у своєму житті, щось ганебне, то ви самі бачите, яке широке поле це відкриває для нашого розслідування.

Я погодився, що справді відкриває.

– Я спробував щось витиснути з дворецького. Він міг підслухати бодай частину розмови між полковником Протеро та Лестрандж. Дворецькі іноді підслуховують. Але він присягається, що не має найменшого уявлення, про що йшлося в тій розмові. До речі, через це він позбувся своєї посади… Полковник присікався, звинувативши його в тому, що той дозволив їй увійти в дім. Дворецький відповів тим, що подав заяву про звільнення. Каже, йому давно перестало подобатися це місце й збирався покинути його вже протягом якогось часу.

– Справді?

– Отже, маємо ще одну особу, яка зачаїла невдоволення проти полковника.

– Ви й справді підозрюєте того чоловіка? До речі, як його звуть?

– Його прізвище – Рівз, і я не стверджую, що підозрюю його. Скажу лише, що ми ніколи нічого не знаємо напевне. Хоч мені не подобаються його ухильні, слизькі манери.

Я запитав себе, а що сказав би Рівз по манери інспектора Слека.

– Тепер я маю намір допитати шофера.

– Можливо, у такому разі ви підвезете мене у своєму автомобілі? Я збираюся поговорити з місіс Протеро.

– Про що саме?

– Про підготовку до похорону.

– Он як! – Інспектор Слек був дещо спантеличений. – Попереднє розслідування призначене на завтра, на суботу.

– Саме так. Тому похорон, я думаю, ми підготуємо на вівторок.

Інспектор Слек, здавалося, був трохи засоромлений своєю брутальною діловитістю. Він зробив спробу подати мені оливкову гілку миру, запросивши бути присутнім на допиті водія Меннінґа.

Меннінґ був приємним хлопцем віком не більш як двадцяти п’яти або двадцяти шести років. Схоже, він відчував страх перед інспектором.

– Отже, юначе, я хочу, щоб ви надали мені трохи інформації, – сказав Слек.

– Звичайно, сер, – сказав, заникуючись, водій. – Запитуйте.

Навіть якби він сам скоїв убивство, він не міг би бути більше стривоженим і наляканим.

– Ви возили вчора вашого хазяїна в село?

– Так, сер.

– О котрій годині ви виїхали?

– О пів на шосту.

– Місіс Протеро теж поїхала з вами?

– Так, сер.

– Ви поїхали прямо в село?

– Так, сер.

– Ви ніде не зупинялися по дорозі?

– Ні, сер.

– Що ви робили, коли приїхали туди?

– Полковник вийшов із машини й сказав, що йому більше не буде потрібний автомобіль. Додому він повернеться пішки. Місіс Протеро хотіла походити по крамницях. Вона поклала в машину кілька пакунків. Потім сказала, що це все, і я поїхав додому.

– Покинувши її в селі?

– Так, сер.

– О котрій годині це було?

– О чверть на сьому, сер. Рівно о чверть на сьому.

– Де ви її покинули?

– Біля церкви, сер.

– Полковник згадував, куди він збирається йти?

– Він щось сказав про те, що має побачитися з ветеринаром. У нього були проблеми з одним із коней.

– Зрозуміло. І ви звідти поїхали прямо додому?

– Так, сер.

– Зі Старої Садиби можна виїхати через двоє воріт – південні й північні. Я так розумію, що, їдучи до села, ви виїхали через південні ворота?

– Так, сер, як завжди.

– І ви повернулися тією ж дорогою?

– Так, сер.

– Гм. Я думаю, це все. А ось і міс Протеро.

Летиція підпливла до нас.

– Мені потрібен «фіат», Меннінґ, – сказала вона. – Заведи його для мене, гаразд?

– Гаразд, міс.

Він підійшов до двомісного автомобіля й підняв верх.

– Зачекайте хвилину, міс Протеро, – сказав Слек. – Мені необхідно простежити пересування кожного вчора пополудні. Не вбачайте в цьому чогось образливого для себе.

Летиція скинула на нього здивованим поглядом.

– Я ніколи не звертаю уваги на час, – сказала вона.

– Я так розумію, що незабаром після ланчу ви вчора пішли з дому?

Вона кивнула головою.

– Куди ви пішли, скажіть, будь ласка.

– Грати в теніс.

– З ким?

– З родиною Гартлі Нап’єр.

– У Мач Бенгемі?

– Так.

– І коли ви повернулися?

– Не знаю. Я вам сказала, що ніколи не звертаю уваги на час.

– Ви повернулися, – сказав я, – о пів на восьму.

– Справді так, – сказала Летиція. – У домі тоді діялося казна-що. В Анни був напад, а Ґрізельда підтримувала її.

– Дякую вам, міс, – сказав інспектор. – Це все, що мені треба знати.

– Диво та й годі, – сказала Летиція. – Це здається геть нецікавим.

Вона рушила до «фіата».

Інспектор непомітно доторкнувся до свого лоба.

– Трохи теє? – припустив він.

– Зовсім ні, – сказав я. – Але їй подобається, коли на неї так дивляться.

– Що ж, піду допитаю служниць.

Полюбити Слека неможливо, але неможливо й не захоплюватися його енергією.

Ми розлучилися, і я запитав у Рівза, чи я зможу побачитися з місіс Протеро.

– Вона спочиває, сер, у ці хвилини.

– Тоді я ліпше не турбуватиму її.

– Можливо, вам варто трохи зачекати, сер, бо я знаю, що місіс Протеро дуже хоче побачитися з вами. Вона казала про це під час ланчу.

Він провів мене до вітальні, увімкнувши електричне світло, позаяк штори були опущені.

– Дуже сумна це історія, – сказав я.

– Так, сер.

Голос його прозвучав шанобливо, але якось холодно.

Я подивився на нього. Які почуття нуртують під цією незворушною поведінкою? Можливо, він щось знає і може сказати нам? Немає нічого менш людяного, аніж маска доброго слуги.

– Вам більше нічого не треба, сер?

Мені здалося, що за цим звичайним запитанням ховається потаємна тривога.

– Більше нічого не треба, – сказав я.

Мені не довго довелося чекати, поки Анна Протеро вийшла до мене. Ми трохи поговорили на різні теми, а тоді раптом вона вигукнула:

– Який чудовий чоловік доктор Гейдок!

– Найкращий з усіх, кого я знаю.

– Він був дивовижно добрий до мене. Але він здається дуже сумним, чи не так?

Мені ніколи не спадало на думку, що доктор Гейдок сумний. Я на хвилину замислився.

– Я ніколи не помічав, щоб він був сумним, – сказав я нарешті.

– І я ніколи не помічала до сьогоднішнього дня.

– Власні тривоги часто загострюють людський зір, – сказав я.

– А й справді.

Вона помовчала, а тоді сказала:

– Містере Клемент, існує одна річ, якої я абсолютно не можу збагнути. Якщо мого чоловіка застрелили відразу по тому,