Агата Крісті - Убивство в будинку вікарія

– І поліція тепер переконана в тому, що він невинний?

– Цілком переконана.

– А чому так, можна запитати? Тобто – я хочу сказати – вони підозрюють когось іншого?

Я ніколи не подумав би, що Гос виявить такий гострий інтерес до подробиць справи про вбивство. Можливо, причина була в тому, що воно сталося в церковному домі. Він здавався не менш зацікавленим, ніж репортер.

– Я не певен, що інспектор Слек ділиться зі мною всією інформацією, яку має у своєму розпорядженні. Наскільки мені відомо, зараз він нікого не підозрює конкретно. Він приділяє всю свою увагу допитам і розслідуванням.

– Так. Так, звичайно. Але хто міг би скоїти таку жахливу річ?

Я похитав головою.

– Полковника Протеро не любили багато людей, я знаю. Але вбивство! Для вбивства треба мати дуже сильний мотив.

– Я теж так думаю, – погодився я.

– Хто міг мати такий мотив? Чи поліція має якесь уявлення?

– Не можу вам сказати.

– Він міг мати ворогів, звичайно. Чим більше я про це думаю, тим більше переконаний у тому, що він належав до того типу людей, які не можуть не мати ворогів. У судових колах його вважали надто суворим.

– Мабуть, він таким і був.

– Хіба ви не пам’ятаєте, сер? Учора вранці він казав вам про те, що йому погрожує чоловік на ім’я Арчер.

– А й справді я тепер пригадую, він мені це казав. Ви тоді стояли дуже близько до нас.

– Атож, я чув, що він тоді казав. Не почути полковника Протеро було неможливо. Він мав занадто гучний голос, чи не так? Мене тоді вразили ваші слова. Ви сказали, що коли надійде його час, то йому може дістатися справедливість замість милосердя.

– Я справді так сказав? – запитав я, спохмурнівши.

Мій спогад про мої слова був трохи іншим.

– Ви сказали це з великим притиском, сер. Я був приголомшений вашими словами. Справедливість – жахлива річ. І подумати тільки, що бідолаху так скоро спостигла смерть після того. Складається враження, ви мали передчуття.

– Ніякого передчуття я не мав, – коротко відповів я.

Мене дратує схильність Госа до містики. Він справляє враження провидця.

– А ви сказали поліції про того чоловіка, Арчера, сер?

– Я нічого про нього не знаю.

– Я маю на увазі, чи розповіли ви їм про те, що сказав полковник – що Арчер йому погрожував?

– Ні, – повільно відповів я. – Не розповів.

– Але ви маєте такий намір?

Я промовчав. Мені не до вподоби цькувати чоловіка, який щойно був жертвою закону й порядку. Я не мав наміру заступатися за Арчера. Він був закоренілим браконьєром, одним із тих веселих нероб, яких вистачає в кожній парафії. Хоч би що там він сказав у нападі гніву, коли одержав свій вирок, я аж ніяк не був переконаний у тому, що він прагнутиме помститися, коли вийде з в’язниці.

– Ви чули нашу розмову, – сказав я нарешті. – Якщо ви вважаєте своїм обов’язком повідомити про неї поліцію, повідомте.

– Було б краще, якби ви повідомили, сер.

– Можливо, але – сказати вам правду – я не маю бажання робити це. Я не хочу допомагати поліції накинути зашморг на шию невинного чоловіка.

– Але якщо він застрелив полковника Протеро…

– Якщо! Немає жодних доказів, що він справді його застрелив.

– Його погрози.

– Якщо говорити правду, то були не його погрози, а погрози самого полковника Протеро. Той погрожував показати Арчеру, чого варта помста, наступного разу, коли зловить його на браконьєрстві.

– Я не розумію вашої поведінки, сер.

– То й не розумійте, – стомлено сказав я. – Ви молодий чоловік. Ви прагнете боронити справедливість. Коли досягнете мого віку, то зрозумієте, що люди заслуговують на перевагу сумніву.

– Але ж… Я хочу сказати…

Він зробив паузу й подивився на мене здивованим поглядом.

– Ви ж не маєте якогось… якогось власного уявлення… про особу вбивці, я хочу сказати?

– Господи, звичайно ж, ні.

Гос не відступав.

– Або про мотив убивства?

– Ні. А ви маєте?

– Я? Ні, не маю. Я просто міркував. Якщо полковник Протеро… у чомусь вам довірився… щось розповів…

– Те, у чому він мені довірився, учора мали змогу почути мешканці цілої вулиці, – сухо промовив я.

– Так. Так. Звичайно. І ви не думаєте… що Арчер?..

– Поліція незабаром з’ясує все, що стосується Арчера, – сказав я. – Якби я сам почув, як він погрожував полковникові, то була б інша річ. Але ви можете не сумніватися в тому, що коли він справді погрожував, половина населення нашого села почула б це й інформація давно б уже була відома поліції. Ви, звичайно, можете робити так, як вважаєте за потрібне, у цій ситуації.

Але Гос мав якесь дивне небажання щось робити сам.

Уся поведінка цього чоловіка була нервовою й дивною. Я пригадав те, що розповідав мені Гос про свою хворобу. Саме вона все пояснювала, припустив я.

Він попрощався зі мною неохоче, так ніби мав іще щось сказати, але не знав як.

Перш ніж він пішов, я попросив його провести службу для Спілки матерів, а також зустрітися з «Гостями округи». У мене були інші плани на другу половину сьогоднішнього дня.

Викинувши Госа та його тривоги зі своєї голови, я пішов побачитися з місіс Лестрандж.

У холі на столі лежали нерозпечатані газети «Ґардієн» і «Черч Таймс».

Дорогою до будинку місіс Лестрандж я пригадав, що вона розмовляла з полковником Протеро увечері напередодні його смерті. Можливо, та розмова торкнулася чогось такого, що могло б пролити світло на проблему його вбивства.

Мене відразу провели до маленької вітальні, і місіс Лестрандж підвелася, щоб привітати мене. Я знову був вражений тією чудовою атмосферою, яку вміла створити навколо себе ця жінка. На ній була сукня з чорної матерії жалобного характеру, що підкреслювала надзвичайну білизну її шкіри. Її обличчя вражало якоюсь незвичайною мертвотністю. Лише очі променилися живим блиском. Сьогодні вона дивилася на мене з якоюсь настороженістю. Проте жодних знаків збудження я в ній не помітив.

– Я дуже вдячна вам за те, що ви прийшли, містере Клемент, – сказала вона, коли ми потисли одне одному руки. – Я хотіла поговорити з вами ще в той день. Потім вирішила утриматися. Але то була моя помилка.

– Як я тоді сказав, буду радий допомогти вам, якщо зможу.

– Так, ви це сказали. І сказали так, що я вам повірила. Дуже мало людей на цьому світі, містере Клемент, виявляли бажання допомогти мені.

– Мені важко в це повірити, місіс Лестрандж.

– Саме так воно й було. Більшість людей – більшість чоловіків принаймні – дбають лише про власні інтереси.

У її голосі прозвучала гіркота.

Я нічого не відповів, і вона провадила:

– Будь ласка, сідайте.

Я підкорився, і вона сіла на стілець навпроти мене. Вона завагалася на хвилину, а тоді заговорила голосом повільним і замисленим, ніби зважуючи кожне слово, коли промовляла його.

– Я перебуваю в дивному становищі, містере Клемент, і хочу запитати вашої поради. Тобто я хочу, аби ви порадили, як бути далі. Що було в минулому, те залишилося в минулому, і повернути його не можна. Ви мене розумієте?

Перш ніж я встиг відповісти, покоївка, яка провела