Агата Крісті - Убивство в будинку вікарія

– Ні – це просто щось нове для вас. До нових істин треба звикати. Пристосовувати до них свої уявлення про світ. Але іноді вони ускладнюють життя.

Він сидів похмурий, але з дивним виразом спустошеності й перевтоми.

– Гейдоку, – запитав я, – якби ви запідозрили, якби ви знали, що така-то особа є вбивцею, ви передали б цю особу в руки закону чи намагалися б прикрити її?

Я був зовсім не готовий до того ефекту, який справило моє запитання. Він подивився на мене сердитим і підозріливим поглядом.

– Чому ви запитали мене про це, Клемент? Про що ви подумали? Скажіть мені прямо, чоловіче.

– Нічого особливого я на думці не мав, – відповів я, досить спантеличений. – Хіба що – ви ж розумієте: вбивство тепер у всіх нас на думці. Якби раптом завдяки якомусь випадку ви відкрили істину, то я запитав себе, як би ви почували себе в такому разі – ото й усе, що я подумав.

Його гнів притих. Він знову втупився поглядом прямо перед собою, як чоловік, що намагається знайти відповідь на головоломку, яка поглинула в ньому всю увагу, але існує лише в його мозку.

– Якби я щось запідозрив, якби довідався, то виконав би свій обов’язок, Клемент. Принаймні я сподіваюся, що виконав би.

– Питання в тому, у чому саме, ви вважаєте, полягає ваш обов’язок?

Він подивився на мене непроникним поглядом.

– Це запитання постає перед кожною людиною в певний період її життя, Клемент. І кожна людина відповідає на нього по-своєму.

– Отже, ви не знаєте?

– Ні, я не знаю…

Я визнав за краще змінити тему розмови.

– Мій небіж глибоко втішається цією справою, – сказав я. – Гайнує весь свій час на пошуки слідів та сигаретного попелу.

Гейдок усміхнувся.

– Скільки йому років?

– Лише шістнадцять. У цьому віці не сприймаєш трагедії серйозно. У твоїй голові лише Шерлок Холмс та Арсен Люпен.

Гейдок замислено промовив:

– Він симпатичний хлопець. Що ви збираєтеся робити з ним?

– Боюся, я не можу дозволити собі віддати його до університету. Сам він хоче піти до торговельного флоту. У військово-морський флот його не взяли.

– Він обрав для себе нелегке життя, але міг обрати й гірше. Атож, міг обрати й гірше.

– Мені пора бігти! – вигукнув я, поглянувши на годинника. – Я майже на півгодини запізнююся до ланчу.

Моя родина саме сідала за стіл, коли я з’явився. Вони примусили мене розповісти про всю мою вранішню діяльність. Я виконав їхнє прохання, відчуваючи, що більшість моїх пригод не мали в собі нічого цікавого.

Проте Денніса страшенно розвеселила моя розповідь про телефонний дзвінок до місіс Прайс Рідлі, і він заливався сміхом, коли я розповів про нервовий шок, який звалився на її організм, що його довелося повертати до життя за допомогою настояного на чорносливі джину.

– Так їй і треба, старій пліткарці! – вигукнув він. – Вона тут теліпає язиком більше, аніж будь-хто. Шкода, що я сам не здогадався зателефонувати їй і нагнати на неї страху. Як ви гадаєте, дядьку Лен, а чи не примусити її випити ще одну дозу джинової настоянки?

Я поквапно попросив його нічого подібного не робити. Немає нічого небезпечнішого, як щире намагання молодшого покоління допомогти вам і виявити свою симпатію.

Настрій у Денніса несподівано змінився. Він спохмурнів і набув вигляду чоловіка, що знає світ.

– Я провів більшу частину ранку з Летицією, – сказав він. – Ти знаєш, Ґрізельдо, вона справді дуже стурбована. Вона не хоче цього показувати, але вона справді дуже й дуже стурбована.

– Нічого дивного, – сказала Ґрізельда, хитнувши головою.

Ґрізельда не дуже любить Летицію Протеро.

– Я думаю, ти не зовсім справедлива до Летиції.

– А ти? – запитала Ґрізельда.

– Багато людей не носять жалоби.

Ґрізельда промовчала, мовчав і я. Денніс провадив:

– Вона не розмовляє з багатьма людьми, однак поділилася своїми думками зі мною. Вбивство батька глибоко стривожило її, і вона вважає, що вбивцю треба знайти.

– Вона переконається в тому, – сказав я, – що інспектор Слек поділяє її думку. Він має намір прийти до Старої Садиби пополудні й, певно, зробить там життя для кожного нестерпним у своїх зусиллях докопатися до істини.

– А що таке істина, Лене, як ти гадаєш? – несподівано запитала мене дружина.

– Ти поставила важке запитання, моя люба. А надто тепер я нічого не можу сказати тобі, бо голова в мене зовсім порожня.

– Ти, здається, сказав, що інспектор Слек хоче з’ясувати, хто був автором телефонного дзвінка – того, яким тебе викликали до Еботів?

– Так.

– Але чи зможе він це зробити? Хіба так легко з’ясувати, хто кому телефонував?

– Не думаю. Хоч на комутаторі має зберігатися реєстр дзвінків.

– Справді?

Моя дружина поринула в задуму.

– Дядьку Лене, – запитав мій небіж, – чому ви так розгнівалися на мене сьогодні вранці за мій жарт про те, що ви побажали, аби хтось убив полковника Протеро?

– Тому, – сказав я, – що треба обирати час, коли можна жартувати, а коли ні. Інспектор Слек не має почуття гумору. Він сприйняв твої слова цілком серйозно, він піддасть Мері перехресному допитові й випише ордер на мій арешт.

– Хіба він не знає, коли хлопець намагається когось розіграти?

– Ні, – сказав я, – він не знає. Він здобув свою теперішню посаду тяжкою працею й пильною увагою до свого обов’язку. Йому не залишалося часу втішатися дрібними радощами життя.

– Ви його не любите, дядьку Лен?

– Ні, – сказав я. – Я його не люблю. Від першої хвилини, коли його побачив, я відчув до нього сильну неприязнь. Але я не сумніваюся в тому, що він спроможний домогтися неабияких успіхів у своїй професії.

– Ви думаєте, він знайде того, хто вбив старого Протеро?

– Якщо й не знайде, – сказав я, – то не тому, що докладе не досить зусиль.

З’явилася Мері й повідомила:

– Містер Гос хоче побачитися з вами. Я провела його до вітальні, а ось вам цидулка. Служниця чекає на відповідь. Ви можете відповісти й усно.

Я розірвав конверта й прочитав:

Дорогий містере Клемент, я буду вам дуже вдячна, якщо ви зможете прийти до мене сьогодні пополудні якомога раніше. У мене великі неприємності, і я потребую вашої поради.

Щиро ваша

Естель Лестрандж.

– Передай, я прийду десь за півгодини, – сказав я Мері.

А тоді пішов до вітальні, щоб побачитися з Госом.

Розділ п’ятнадцятий

Вигляд Госа дуже занепокоїв мене. Руки йому тремтіли, а обличчя нервово посмикувалося. Як на мене, то він мав би бути в ліжку, і я йому це сказав. Він став переконувати мене, що з ним усе гаразд.

– Запевняю вас, я ніколи не почував себе краще. Ніколи у своєму житті.

Це його твердження було таким далеким від істини, що я не знайшовся на відповідь. Я схильний захоплюватися людьми, що не піддаються хворобам, але Гос зайшов у своєму впертому невизнанні свого стану надто далеко.

– Я прийшов сказати вам, як мені прикро, що така подія могла статися в церковному домі.

– Атож, – сказав я, – це не дуже приємно.

– Це жахливо, просто жахливо. Схоже, вони все ж таки не заарештували містера Реддінґа?

– Ні. То була помилка. Він прийшов до поліції…