Агата Крісті - Убивство в будинку вікарія

– Ні, не маю.

– Зрозуміло. Отже, скільки часу забрала у вас ваша подорож?

– Це близько двох миль, байдуже, якою дорогою ви підете.

– Через ліс, який оточує Стару Садибу, дорога коротша, чи не так?

– Вона справді коротша, але йти по ній не надто зручно. Я пішов туди й повернувся назад по стежці, що перетинає поля.

– По тій самій, яка починається від хвіртки церковного дому?

– Так.

– А де була місіс Клемент?

– Моя дружина їздила в Лондон. Вона приїхала назад потягом, який приходить о шостій п’ятдесят.

– Дуже добре. Зі служницею я вже розмовляв. Отже, я покінчив із церковним домом. Тепер піду до Старої Садиби. А потім хочу поговорити з місіс Лестрандж. Цікаво, чому вона пішла побачитися з Протеро напередодні того вечора, коли він був убитий. Цю справу супроводить забагато дивних подій.

Я ствердно кивнув головою.

Поглянувши на годинник, я зрозумів, що вже настав час для ланчу. Я запросив Мелчета поїсти з нами, чого Бог послав, але він попросив пробачення, сказавши, що неодмінно повинен завітати до «Синього кабана». У «Синьому кабані» подають першокласне смажене м’ясо з добрим овочевим гарніром. Я подумав, що полковник зробив правильний вибір. Після своєї розмови з поліцією Мері, певно, нервуватиме ще більше, аніж зазвичай.

Розділ чотирнадцятий

Повертаючись додому, я наштовхнувся на міс Гартнел, і вона затримала мене щонайменше на десять хвилин, засуджуючи своїм басовитим голосом непередбачливість і невдячність нижчих класів. Суть справи, схоже, була в тому, що бідняки не хотіли бачити міс Гартнел у своїх будинках. Мої симпатії були цілком на їхньому боці. На жаль, моє суспільне становище перешкоджає мені висловлювати свої погляди з тією відвертістю, з якою це роблять вони.

Я заспокоїв її, як міг, і врятувався втечею.

Гейдок наздогнав мене у своєму автомобілі на перехресті, де я мав звернути до церковного дому.

– Я щойно відвіз місіс Протеро додому, – гукнув він.

Він зачекав мене біля воріт свого будинку.

– Зайдіть на хвилинку, – попросив він.

Я погодився.

– Це надзвичайна справа, – сказав він, кинувши капелюха на стілець і відчинивши двері до своєї амбулаторії.

Він сів на обшарпаний шкіряний стілець і втупився поглядом у протилежну стіну. Він здавався виснаженим і розгубленим.

Я розповів йому, що нам пощастило з’ясувати час, коли пролунав постріл. Він слухав із неуважним виглядом.

– Отже, Анна Протеро не може бути винною, – сказав він. – Я дуже радий, що провину знято з них обох. Вони обоє мені подобаються.

Я повірив його словам, і все ж мене здивувало, чому, якщо вони подобаються йому обоє, їхнє повне виправдання вкинуло його в цей стан глибокого смутку. Сьогодні вранці він здавався чоловіком, зі свідомості якого було знято важкий тягар, тепер же він мав вигляд людини глибоко стурбованої й засмученої.

А проте я був переконаний у тому, що той каже щиро. Гейдок справді ставився з глибокою приязню до Анни Протеро й Лоренса Реддінґа. Тож звідки в нього ця похмура замисленість? Він не без труднощів підвівся.

– Я хотів поговорити з вами про Госа. Через цю історію я зовсім про нього забув.

– Він справді хворий?

– Чогось дуже поганого з ним не відбувається. Ви, звичайно ж, знаєте, що він хворів на летаргічний енцефаліт, або так звану сонну хворобу, як її зазвичай називають.

– Ні, – сказав я, дуже здивований. – Я нічого такого не знав. Він ніколи про це мені не казав. Коли він хворів на цю хворобу?

– Десь рік тому. Він одужав тією мірою, якою можна від цієї хвороби одужати. Це незвичайна хвороба – вона в дивний спосіб впливає на психіку. У людини, яка нею перехворіла, іноді цілком змінюється характер.

Він помовчав хвилину або дві, а тоді сказав:

– Ми тепер із жахом спогадуємо ті дні, коли спалювали на вогнищі відьом. Як на мене, то настане день, коли ми з тремтінням думатимемо про те, що в минулому вішали злочинців.

– Ви не прихильник смертної кари?

– Справа не в тому. – Він помовчав. – Ви знаєте, – повільно промовив Гейдок, – я віддав би перевагу своїй професії перед вашою.

– Чому?

– Бо ваша робота тісно пов’язана з тим, що ми називаємо добрим і поганим – а я взагалі не переконаний у тому, що такий поділ існує. А що, як усе залежить від секреції залоз? Одна залоза виділяє її надто багато, інша – надто мало, і ми маємо вбивцю, злодія, кримінального злочинця. Клемент, я вірю, що настане такий час, коли з жахом спогадуватимемо ті довгі століття, протягом яких карали людей за те, що вони хворі – а хіба вони могли зарадити цьому, бідолахи? Ви ж не станете вішати людину, хвору на сухоти?

– Така хвороба не становить небезпеки для спільноти.

– У певному розумінні становить. Нею можна заразити інших людей. Або візьмімо чоловіка, який проголошує себе китайським імператором. Ви ж не караєте його за це. Я розумію вашу стурбованість за спільноту. Спільнота має бути захищена. Ізолюйте людей, якщо вони можуть завдати шкоди суспільству, навіть тихо й мирно приберіть їх із дороги, я готовий визнати, що в цьому може бути потреба. Але не називайте це покаранням. Не покривайте ганьбою ані їх, ані їхні невинні родини.

Я подивився на нього з цікавістю.

– Я ніколи не чув, щоб ви так говорили раніше.

– Я зазвичай не прагну поширювати свої теорії. Сьогодні я згадав про своє хобі. Ви розумний чоловік, Клемент, набагато розумніший за пересічного пастора. Ви, звичайно, не погодитеся, я думаю, з тим, що не існує такої речі, яка має технічну назву «гріх», але ви мислите досить широко, щоб визнати можливість засумніватися в її існуванні.

– Це під самий корінь підриває основу сучасного світогляду, – сказав я.

– Чому б його й не підірвати, адже ми істоти вузьколобі й самовпевнені, надто схильні судити те, чого не розуміємо. Я щиро вірю в те, що злочин – справа лікаря, а не полісмена й не священика. У майбутньому, можливо, злочинів не буде.

– Ви їх вилікуєте?

– Ми їх вилікуємо. Чудова думка. Ви коли-небудь цікавилися статистикою злочинів? Думаю, ні – мало людей нею цікавляться. Проте я цікавлюся. Ви були б приголомшені тією кількістю злочинів, яка припадає на підлітковий вік. Як бачите, знову йдеться про залози. Юний Нейл, оксфордський убивця, убив п’ятеро дівчаток, перш ніж його викрили. То був гарний хлопчина, який ніколи нікому не завдавав жодного клопоту. Лілі Роуз, маленька дівчина з Корнвелу, убила свого дядька за те, що він не годував її цукерками. Ударила його молотком, яким розбивали вугілля, коли він спав. Її відіслали додому, і через два тижні вона вбила свою старшу сестру, бо та розсердила її якоюсь дрібницею. Нікого з цих дітей, звичайно, не повісили. Послали до виправних закладів. Можливо, згодом вони виправилися, а можливо, й ні. Я сумніваюся, що дівчина виправилася. Єдине, від чого вона одержує радість, – це дивитися, як ріжуть свиней. Ви знаєте, у якому віці людина найчастіше накладає на себе руки? У віці п’ятнадцяти-шістнадцяти років. Від самогубства до вбивства когось іншого відстань – лише один крок. Але причина не в моральному стані, а у фізичному.

– Те, що ви говорите, вселяє