Оксана Кісь - Українські жінки у горнилі модернізації

Зі статті «Російські козаки насилують женщин по церквах в Галичині» у газеті «Свобода», 1915 рік

Відсутність інформації про жіночу злочинність чи насильство в галицькій пресі, ймовірно, означала, що чоловічий світ не хотів підважувати витворений ним традиційний образ української жінки — дружини, матері і господині.

Жіноча доля воєнного часу в листах, щоденниках, спогадах

Перша світова війна дала поштовх до змін в уявленнях про жіночі ролі. Українському суспільству «ідеальні» заняття жінок вже були запропоновані до війни: шлюб з чоловіком відповідного статусу, господарювання і виховання дітей. Під час війни українська інтелігенція намагалася підтримувати такий дискурс, додаючи обов’язкову участь жінок у громадському житті. Однак відсутність чоловіків удома, потреба пристосуватися до самостійного життя дещо змінили уявлення про жіночі ролі — щоправда, це стосувалося тільки приватного, а не публічного дискурсу.

Про що писали у той час чоловіки і жінки в особистих щоденниках, приватному листуванні, спогадах? Кожен тогочасний текст містив розмаїття тем, мотивів, настроїв. Жіночі тексти були спробою розповісти про приватні (інколи дуже особисті) досвіди, які не раз доводилося приховувати, та часто вони поєднували приватне з публічним. Жінки могли писати про господарські справи, пізніше «розмовляти» в листах з чоловіком на політичні чи військові теми, описувати інтимний травматичний досвід, торкалися освітніх питань. Приклади жіночих тем у приватних текстах можна виокремлювати і трактувати по-різному, але їх «автобіографії» показують життя, у якому були присутні різні конфігурації. Чоловічі тексти про жінок і до жінок добре показують, як різнилися погляди щодо жіночих ролей у приватному та публічному житті. Якщо в суспільній сфері чоловіки мали тверді переконання, то в стосунках з дружинами їхній тон змінювався, категоричність поступалася компромісам. Традиція «писання себе» в українському суспільстві була притаманна більше чоловікам. Війна була поштовхом для жінок «говорити» до чоловіків через листи, до суспільства — через спогади, до себе — через щоденники.

Титульна сторінка щоденника Іванни Блажкевич «Жінка на боєвій лінії» (у фондах відділу рукописів ЛННБУ ім. В. Стефаника)

Проголошення загального ополчення 31 липня цілий день пережили ми в загальному напруженні. Загальної мобілізації ніхто не сподівався. Тому теж ніхто з нас не вмів собі пояснити причини тривожного голосу церковного дзвона, що збудив нас знову о 12 годині вночі з 31.7 на 1.8.1914 р. Мій чоловік, зібравшись, пішов розвідати, у чому річ, і за хвилю приніс страшну вістку про мобілізаційний приказ. Тривога налягла на нашу спокійну хату, хоч у цю мить я навіть й не думала, що мій чоловік теж піде боронити «фатерлянд».

Зі щоденника Іванни Блажкевич «Жінка на боєвій лінії»

Українські подружжя не були готові до нарізного проживання, тому жіночі ролі під час війни формувалися, коригувалися, а будь-які вчинки намагалися не засуджувати, якщо вони мали пояснення. Поведінка жінок стала менш підконтрольною чоловікам не лише через відстань, а й через бажання не нав’язувати свою думку та дати можливість зробити власний вибір.

У часі війни відчувалася потреба в близьких людях. Дім і родина — як щось створене разом — мало різне значення для чоловіків і жінок. Для чоловіків дім і сім’я стали «втраченим раєм», а для жінок — місцем, де вони повинні оберігати мешканців і спогади про щасливе життя до війни. На жінок покладали роль берегині родинного коріння та сімейних традицій. Жінка мала бути справжньою господинею. Селянкам доводилося доглядати свійських тварин, обробляти землю і збирати врожай. Відсутність можливості господарювати для чоловіків була стресом, тому вони шукали нагоди допомагати жінкам у полі (просили у листах своїх жінок посприяти у місцевої влади про відпустку). Чоловікам досить важко було визнати, що жінки можуть впоратися з сільськогосподарськими роботами самостійно. Для жінок незалежне управління домом і господарством було нагодою позбутися небажаного шлюбу або ж отримати більше прав в організації сімейного життя після повернення чоловіка. Бути дружиною селянина — означало брати відповідальність за власність, а вже потім за сім’ю. Обов’язком була і щоденна молитва за щасливе повернення чоловіка. Селянин із с. Зіболки (тепер — Львівська обл.) Дем’ян Бенько писав з фронту дружині Марії: «атисї не гнївайсі тілько проси Бога помочи. Бог дасть то всьо перебути тодї назад повернути додому то я всьо тобі повім».

Але що означало бути дружиною українського інтелігента? З різних причин ці жінки залишалися покинутими — чоловік або тікав до Відня через небезпеку з боку російської влади, або йшов до австрійського війська, долучався до організації військового і громадського життя. У такій ситуації на інтелігенток перекладали чимало нових обов’язків, які виходили за межі образу «матері-господині». Про інші ролі жінок галицьких інтелігентів свідчать звертання в протекції для третіх осіб, які трапляються у жіночих листах до чоловіків. Результативність таких прохань визначалася становищем жінки в сім’ї, можливістю впливати на рішення чоловіка. Сутність прохань могла бути різною: матеріальна підтримка, допомога в здобутті посади чи сприяння в навчанні. Інколи йшлося про те, щоб загладити провину перед клієнтом через невиконання чи неуспішність полагодження його справи. Чоловіки, які не мали часу на домашні справи, схвалювали й навіть заохочували вміння жінки господарювати. Це посилювало авторитет жінки в родині і суспільстві.

Я писала тобі три рази про Бобу і просила післати йому можливо скоро грошей бо він голодує від довшого часу дуже хотіла б йому помогти бо він має тиху претензію до нас за те шо зрікся претензію до спадку.

З листа Дарини Сторосольськоі до чоловіка, адвоката Володимира Сторосольського

Життя інтелігенток визначали не тільки обов’язки. Під час війни чимало жінок стали незалежними особистостями, яким доводилося облаштовувати життя самостійно. Реальність передбачала