Оксана Кісь - Українські жінки у горнилі модернізації

що селянка Марія Перевізник з Татарська (Стрийський повіт), стала «зіркою», оскільки отримала від цісаря Франца-Йосифа І нагороду 500 крон і «срібний плякат з образком Божої Матері на золотім тлї» за те, що відправила на фронт вісьмох синів. Відданість монарху й державі входила в образ патріотки, адже українські політики в Галичині пов’язували політичне майбутнє українців із проавстрійською позицією.

Від суспільного статусу жінки залежав контекст, у якому її представляли в пресі. У полі зору журналістів здебільшого опинялися відомі й освічені жінки. Селянки з’являлися в образі жертв війни — тих, які страждають і скаржаться на складні умови життя чи керівництво села/повіту. Інтелігентки могли (хоча б зрідка) самостійно представляти себе в інформаційному просторі, публікуючи в газетах дописи під власним іменем. До прикладу, «Українське слово» надрукувало серію статей діячки «Українського Жіночого Комітету помочи раненим у Відні» Северини Кабаровської. У публікації «Поборім неграмотність» жінка роздумувала над завданнями для українок під час війни. Вказуючи, що настала «жіноча епоха», Кабаровська писала, що українські жінки «нехай заступлять їх (чоловіків. — М. Б.) на просвїтньому полї. Хай покажуть, що роботу просвітню зуміють вести не то на рівні з мущинами, а лучше!». Чоловіки вважали, що жінки мали бути «просвітительками» для неосвічених селянок. Містянок, які їхали на вакації до села, у статті «Для тих, хто виїхав на село» («Діло», 1918) закликали згуртовувати жінок довкола організацій, навчати, а також шукати серед них місцеву лідерку, на яку можна було б залишити громадську діяльність після повернення до міста.

Стаття Северини Кабаровської *Поборім неграмотність» (*Украінське слово», Львів, 1916 рік)

Під час Великої війни українки робили перші спроби долучитися до «широкого» світу. Способом представити себе австро-угорській спільноті стала народна творчість. Українська та іншомовна преса повідомляла про успіх українок на віденській виставці «Опіка над виселенцями». Українськими вишиванками і мереживними виробами, які виготовляли жінки в Ґмінді, зацікавилися фахові підприємства. У журналах моди з’являлися збірки українських вишиванок. Після виставки у Відні роботи українок віддали до фондів міністерства внутрішніх справ, а згодом передали до музеїв. У 1916 р. «Діло» повідомляла, що «найпильніші» дівчата отримали нагороди від Нижньоавстрійського намісництва. Попит на товари домашніх промислів наштовхнув жінок на думку започаткувати у Львові виставку народних виробів. За задумом, який оприлюднили в пресі у січні 1916 року під назвою «До української жінки», це принесло б замовлення, а відтак дало змогу відкрити спеціальні робітні й отримувати кошти для забезпечення власного життя. Українкам пропонували інформацію про моду і культуру європейських жінок, закликали поводитися, як ті, і не марнувати гроші на «тоалєти». Водночас преса застерігала українок копіювати поведінку англійок і французок, серед яких «поширюєть ся в страшний спосіб пьянство».

Питання жіночої освіти займало частину українського інформаційного простору. Йшлося про навчання дівчаток і дорослих жінок. Відповідальність за організацію навчального процесу покладали на українських інтелігентів, а щоденно реалізовувати його мали вчителі. Через освіту проходило й питання міжнаціональних відносин. У «Ділі» у березні 1915 року з’явилася обурлива стаття, у якій автор зазначав, що у Львові на вчительські посади не хотіли приймати українок, там працювали лише польки. Під час російської окупації дітей навчали тільки в так званих захоронках, українські школи опинилися під забороною. Під час війни почала набирати популярності вища освіта серед жінок; у 1916 р. у Львівському університеті навчалося 27 % жінок (за даними газет), однак скільки серед них було українок — невідомо. Жінок закликали займатися самоосвітою, а освічених — навчати неписьменних. Актуальною в часи війни стала економічна освіта жінок. Їх бачили невід’ємним елементом економічних процесів, який би замінив чоловіків під час війни, але не після неї. У питанні здобуття освіти українки залишалися пасивними. Жодна з них не записалася на безкоштовні курси з організації захоронок, хоча в газеті зазначали, що «наша суспільність буде потребувати багато захоронок, бо й у нас найбільше сиріт».

У газетних оголошеннях жінки могли «говорити» про себе. Повідомлення стосувалися двох тем — пошуку роботи чи реклами власної продукції і пошуку нареченого. Здебільшого українки хотіли влаштуватися хатніми робітницями, наголошували на працьовитості й умінні організувати господарство. До професійної праці зголошувалися рідше. Львів’янка Текля у 1917 році пропонувала послуги масажистки, зазначала, що «виконує всї масажі і гідропатії, ставляє баньки і пявки». Ринок праці потребував не домашніх господинь, а працівниць до офісів. Роботодавці вимагали від жінок знання іноземних мов — польської, німецької, а також «писання на системі машини Адлер». Через оголошення українки робили спроби влаштувати особисте життя. Майбутній чоловік мав відповідати фінансовому становищу дружини. Деколи жінки шукали інвалідів війни, оскільки очікували від шлюбу стабільності — фінансової (інваліди отримували грошову допомогу), статусної й безпекової (таких чоловіків більше не призивали до війська). Чоловіки ж здебільшого шукали молодих, освічених, господарних жінок (іноді молодих вдів, але без дітей). Важливим був і матеріальний бік — особливо коли чоловік мав намір відкрити власну справу.

Оголошення про пошук офісних працівниць («Діло», 1917 рік)

Українська преса в Галичині представляла українок як законослухняних громадянок. Інформація про жіночу злочинність (зрештою, як і чоловічу) в той час на шпальтах газет не з’являлася. Єдиною «хибою» жінок, як стверджували газетярі, була проституція, яку однозначно засуджували, правда, писали про неї рідко. У галицькій пресі жодного разу не згадували й про насилля над жінками. Повідомлення про українок як жертв поміщали в американській «Свободі», яка була більш відкритою до незручних тем. Якась пані Лакс, котра гостювала в с. Ропчиці поблизу Львова, описала масове зґвалтування жінок на церковній службі російськими солдатами.

…Як розпочав ся молебень, козаки стали в дверях церкви, заказали людям молитись, розказуючи всім мужчинам (не виймаючи сьвящеників і малих дітий) опустити церкву. Двері були під строгим надзором так, що анї одна жінка не могла дістатись на двір. Коли всі мужчини і дїти вийшли, тоді двері замкнено. Аж тепер стало ся щось такого страшного, чого ще