Анна Авілова - Срібне яблуко, Анна Авілова

Розділ 7

    Козлячі ноги людського розміру, але в іншому такі ж, як у справжнісінького козла: покриті густою порослю, злегка зігнуті в колінах і що логічно - закінчуються копитами замість ступнів. Хлопець дивився на неї широко розплющеними очима, повними збентеження і розгубленості. Він відскочив від хвіртки кудись убік - у великий кущ, усипаний блакитними квітами, і майже повністю зник у ньому. З боку будинку до воріт вже бігла дівчина: один рукав її сукні мляво бовтався вздовж тіла. Судячи з усього, дівчина не мала лівої руки.

- Доброго дня, леді, - вона вклонилася, - ви щось хотіли? Нам потрібно підготувати номер ще на якесь свято? — вона говорила лагідно й сором'язливо, постійно запинаючись і плутаючи слова. — Вибачте, що Козлоногий постав перед вами. До нас заходить тільки керівник або родичі, ось він і відкрив, думаючи, що це хтось із них.

  Хлопець тим часом зовсім злився з кущем. На його присутність вказувало лише ледь помітне коливання листочків. Здається, він намагався зникнути по-справжньому, але, мабуть, не знав, як залишити свій зелений прихисток, не показуючись Джейн на очі. Який жах! Люди так їх бояться, що жителі сірого будинку просять вибачення лише за своє існування.

  Слідом за дівчиною на вулицю вже висипали решту мешканців дивного ізолятора. Вони стовпилися біля дверей, вдивляючись у бік Джейн, і зніяковіло ховаючись за спини один одного.

— Вітаю, — Джейн обернулася до всіх людей, що зібралися перед будинком, — я... Я хотіла з вами познайомитися і, будь ласка, не тікайте і не соромтеся мене, мені все одно, як ви виглядаєте, для мене ви такі ж люди, як інші.

  Ніхто не ворухнувся. Джейн не знала, як змусити людей загнаних роками під один дах якомога далі від усіх, прийняти її спілкування. Вона взагалі не була певна, що прийти сюди було гарною ідеєю. Джейн підійшла до куща, засунула в нього руку і, намацавши руку хлопця, витягла його назовні. Козлоногий дивився на неї так, ніби його щойно витягла на світ сама смерть.

— Приємно познайомитись, мене звуть леді Джейн, а вас як звати?

Хлопець, як і раніше перебував у ступорному стані, але все-таки назвав своє ім'я:

- Трістан.

Решта тим часом встигла забігти в будинок, мабуть, побоюючись, що і їх так само швидко можуть витягнути й поставити перед собою. Залишилася тільки однорука дівчина, яка зустріла її.

— Ми не розуміємо, що ви хочете від нас?

— Ні, я від вас нічого не хочу. Ви, напевно, чули, я потрапила до Айронвуда з іншого світу і просто хотіла з вами познайомитися. Я дізналася, що людей із фізичними відхиленнями відправляють жити у цей будинок. І хотіла сказати, що це дуже несправедливо. Вас не повинні боятися та уникати зустрічі з вами.

Дівчина так само здивовано дивилася на Джейн.

— Ми чули сирену, але не знали, що до нас прибула людина. Нам не розповідають новини. Люди в Айронвуді зазвичай не з'являються. Те, що ви з іншого світу пояснює, чому ви з нами говорите, але вам не слід цього робити. Ніхто не знає, що з нами, наша зовнішність суперечить природі, а це жахливо. Вам слід піти звідси.

- Які дурниці. Ви не маєте так думати. У моєму світі безліч людей схожих на вас і всі ваші каліцтва пояснюються наукою. — Джейн не пригадувала існування козлоногої людини в історії своєї планети, але була впевнена, що і це відхилення можна було б пояснити, якби в Айронвуді були вчені. Тим більше, що у ґрунті цієї країни була якась "зелена вода". — І ніхто таких людей не боїться. Ви не суперечите природі, ви такі ж природні та нормальні, як і всі інші.

Трістан і дівчина розгублено переглянулись і дивилися на Джейн так ніби чекали, що вона повинна ось-ось розсміятися, сказати, що це був лише жарт, і, весело регочучи, піти до інших леді в палац.

— Рада це чути, даруйте, але мені треба повертатися до роботи.

Супутниця Трістана, до великого подиву Джейн, за одну мить зникла в будинку. Хоча, на що сподівалась Джейн? Що люди, які все життя вважають себе помилкою природи, так швидко повірять у те, що вони насправді такі ж, як усі?

Джейн залишилася наодинці з Козлоногим. Дівчина дивилась на нього, не знаючи, що їй тепер робити.

Хлопець раптово заговорив із нею:

— Хочете, я вам покажу наш маленький двір? Він не зрівняється з парком біля палацу, але у нас також є кілька кущів з гарними квітами та одне маленьке озеро. — Його голос був спокійний, а вираз обличчя доброзичливий. Та й взагалі здавалося, він вже майже не соромиться себе і не хоче сховатися. Реакція однорукої дівчини на слова Джейн була навіть більш логічною, ніж реакція цього хлопця. Здавалося він, ніби за помахом чарівної палички став розкутим і безтурботним.

— Звісно, я з радістю подивлюсь ваш дворик.

Вони мовчки пройшли на територію за будинком. Там було справді красиво, хоч і шматочок парку для цих людей був крихітним. Вони сіли на лаву біля озера. Козлоногий зробив кілька незграбних рухів, намагаючись сховати ноги під кущем, що ріс біля лави. Це ж треба, наскільки майстерно він вміє ховатися від чужих очей.

- Не ховайте їх, - сказала Джейн, - ваші ноги такі ж, як у всіх.

Трістан дивився на неї очима сповненими захоплення:

— Ви така добра...

— Я добра, — усміхнулася дівчина, — але не в цьому випадку. У нашому світі ми намагаємось сприймати людей за їхніми вчинками та внутрішнім світом, а не за зовнішністю. Хоча, на жаль, не у всіх наших людей це виходить. Деякі, чесно кажучи, поводяться стосовно людей з каліцтвами так само, як ваші жителі. Але таких значно менше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍