Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

— Нітрогліцерин, — знову пробурмотів Пилип.

— Ох, лярва мати! — Гнат закрутив навколо вуха розкошланого оселедця. — Оце рейвах учинили!

Ремонтний цех перетворився на величезний ревучий клубінь вогню; артилерійський склад навсібіч плювався знавіснілими снарядами. Перший цепелін неспішно сплив у зоряне небо, другий пірнув носаком униз, застряг, аж тут черговий снаряд прошив його оболонку. Повітроплав за мить обернувся вогняною сферою, і від тієї величної загибелі спиною розбігалися сироти.

— Хотів би я політати на них, — зітхнув Северин. — Та от усе ніяк не зберуся.

— Я вас не дуже забалакала? — спитала Галина.

— Ні, що ви! Любо вас слухати, продовжуйте.

Війна тривала з перервами: затишшя, ротації, перемовини, знову бойовиська; друге перемир'я, цього разу аж на кілька місяців, ротації, чергові невдалі спроби домовитися та вкотре — повернення до боїв.

Стежка звела друзів в останні дні війни. Сааремаа і Гіюмаа були залишені, Альянс відкликав сили для захисту власних земель. Планувалося, що союзники покинуть Північ і на цьому війна себе вичерпає, але розгнівані варяги не збиралися відпускати ворога так просто.

Під Стокгольмом сили сторін були рівними, проте тривалі рейди вимотали двоморців, а шведи прагнули помсти за сплюндровану батьківщину. Добу тривала битва між Союзом і Альянсом. Її долю вирішив героїчний прорив полковника Борислава Нічоги, який на чолі кавалерійського загону дістався шатра командувачів супротивника, скинув їхні прапори і підняв бойовий штандарт війська Січового.

...Голий до пояса, заляпаний кров'якою, Гнат ходив поміж мертвих та збирав коштовності, інші шукачі наживи оминали його великими колами. Так він і натрапив на Ярему, який нерухомо сидів у рештках вовчого хутра серед трупів та витріщався в нікуди. Гнат кілька секунд придивлявся, позаяк не одразу впізнав товариша, привітався радісно, помахав рукою перед його носом, але шляхтич не відповів. Тоді ж їх обох знайшов Северин, що від утоми ледь тримався на ногах.

— Катрю не бачили? — спитав він, наче друзі розійшлися якихось кілька годин тому.

Не бачили. Северин зітхнув, усівся поруч.

— От би зараз горілочки! І Варгана бракує, — зауважив Гнат. — Хоча він, жидяра, все одно не пив би. Де його чорти носять, коли весь Орден тут воює?

— Удома, — пробубонів Ярема. — Відправили кілька місяців тому без права на повернення.

— Поранений? — припустив Северин.

— Не знаю.

Каркали ворони, збираючись до бенкету.

— Радий, що ви вціліли, — мовив Чорнововк. — Наших неабияк поменшало.

— Усі там будемо, — відмахнувся Гнат. — А доки живий, бери все, що можеш.

Чорнововк глянув на його заплічник, змотаний з ворожого мундира.

— Уляні на намисто?

— Краще! Вигулькнула тут у мене одна думка... Малюче, а ти чого киснеш? — Гнат ніколи не вмів делікатно змінювати тему. — Воріженьків рахуєш? Багатенько вклав?

— Давно вже не рахую, — байдуже відказав Ярема.

— Однаково не забудь висповідатися, — підморгнув Гнат.

— Це вже нічого не дасть, — відказав Ярема.

Бойко і Чорнововк здивовано перезирнулися. Вони ще не бачили Малюка таким відстороненим та байдужим.

— Та ти ж у нас завше! Цей... як його там... — Гнат ляснув себе по лобі. — Клитор!

— Ктитор, — незворушно виправив Северин.

— Я так і сказав.

— Провоював майже два роки, — замислено сказав Яровий, підняв скривавлену долоню і повільно пройшовся по ній пальцями. — Скільки ж крові... У перші місяці постійно сповідався в капелана, а потім... жодного сенсу.

Шляхтич знову замовк.

— Чому? — обережно поцікавився Чорнововк.

— Віримо в одне, а робимо геть інше. Ті, кого я вбив... Вони теж були католиками. Так само ходили по розраду до своїх капеланів та ставали до бою, певні, що б'ються за правду. Ми одне одного вбиваємо, потім сповідаємося, а потім знову вирушаємо вбивати. Все, як заповів Ісус.

Ярема сплюнув.

— Ого! Тебе не впізнати! Оце щойно було богохульство? — Гнат махнув Северинові, мовляв, не мовчи. — Скажи, Щезнику?

— Еге ж, — підхопив Северин. — Схизма! Плюндрування святих основ християнства! Малюк у нас тепер єретик.

Яровий не посміхнувся. За ці роки він побачив стільки страхітливого, ницого і безнадійного і стільки ж разів намагався повірити, що на все воля Його, переконуючи себе, що інакше не буває...

— Байдуже.

— А я тут згадав, що маю трофейну флягу... Не горілка, але теж незлецьке пійло! — Гнат підхопився на ноги. — Підводься, ясновельможний, бо гузно застудиш. Чи до цього теж байдуже?

Двоморці перемогли. Піррова перемога знекровила армії союзних держав, а в бою проти берсеркерів ряди Сірого Ордену зазнали величезних втрат, яких досі не мали ніколи. У польському сеймі, кримському курултаї та обох українських радах вирували суперечки, чи доцільно платити таку аж надто високу ціну за шматки землі в Балтійському морі.

— Ох, що я все про себе та про себе, — Галина дзвінко розсміялася. — Вибачте! Ви так уважно слухаєте! Розкажіть-но тепер щось про війну!

— У війни потворне обличчя, — відповів Ярема.

Пані Галина перестала всміхатися, закліпала своїми великими очима.

— Пробачте...

Ситуацію порятували обидві матінки, що саме нагодилися поглянути, як минає знайомство.

— Чудово! — Галина аж засяяла. — Ярема такий цікавий співрозмовник!

— О так, — він струснув гривою. — Галина така неймовірна оповідачка...

Дорогою додому Ядвіґа кинула на нього лукавий погляд.

— То що, сину? Ви готові обирати наречену? Чи треба ще часу на роздуми?

І тут він усе вирішив.

— Готовий, — відповів флегматично Ярема.

Пані Ярова була неабияк здивована: не сподівалася негайної відповіді.

— Справді? О, сину, це така приємна новина, я щаслива! Хто ж стане вашою обраницею?

— Галина.

Характерник не без задоволення спостеріг, як щастя репнуло та лускою осипалося з обличчя пані Ярової.

— Сину, а ви не переплутали? — обережно почала Ядвіга. — Оце щойно ми були в Галини, а першу дівчину звуть Агнесою. Мабуть, ви її мали на увазі...

— Ні-ні, я нічого не переплутав, мамуньо, — спокійно відказав Ярема. — Саме Галина, від котрої ми зараз їдемо.

Пані Ярова ніби сиру жабу проковтнула.

— Може, я занадто тиснула на вас? Не варто так поспішати. .. Сину, добре подумайте та гарненько зважте все без зайвого поспіху, на свіжу голову...

— Я свій вибір уже зробив.

Вона нервово стягла з шиї чорного шалика й мимоволі закрутила навколо руки. Помовчала. Підвела очі, там була провина.

— Отже,