Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

Савка у відповідь церемонно вклонився у сідлі, перо павича гордовито підстрибнуло.

— Гостроязикий ти леґінь, недарма Данилишин тебе придивився, він таких цінує, — черевань приклав руку до серця та легко вклонився компанії. — Назвусь і я. Отже, маю честь: Ярема Яровий, шляхтич гербу Равич, характерник у шостому поколінні, син Степана Ярового, який загинув у Вовчій війні. Моя родина тримає угіддя біля Чорткова. Моя мамуньо, уроджена Вишневецька, поставила умову перед заміжжям, за якою первісток-син характерником не стане. Татуньо був у неї до нестями закоханий, тож погодився, і тепер первісток, себто мій старший брат, займається справами роду. Потім народилися дві сестри, але татуньо, відомий наполегливою натурою, не зупинявся, доки на світ не з'явився я, бо дуже собі хотів сина у джури. Але так сталося, що Вільна Зграя забрала його життя.

Ярема перехрестився на католицький манер і пробурмотів щось латинською скоромовкою.

— Виховав мене батьків друг, бо дідо вже тоді став осавулою і в джури мене взяти не міг. Ось така моя історія. Люблю гарне пиво, гарну люльку, гарний сон та гарну кумпанію!

— Справжній шляхтич, побий мене грім! А поводишся, як свійський хлоп, — зауважив Гнат, на що Ярема лише розсміявся.

— Ти забув сказати, що за потаємне прізвисько тобі дали, — зазначив Северин.

Яровий насупився і буркнув:

— Малюк.

Всі, крім Пилипа, зареготали, аж настільки це прізвисько не в'язалося з кремезним бороданем, який був у півтори рази більшим за кожного з присутніх. Ярема посопів і теж приєднався до загального сміху.

— Це тобі дідо таке видав? — спитав Савка.

— Ну а хто ж іще міг таке втнути? Старий жартівник.

— Старий-старий, а жвавий! Добряче шаблею рубав, я з близнючками ледь відбився.

Тобто Гнат не пропустив жодного удару, — з повагою подумав Северин.

— А чому в тебе герб такий? Дівка ще на ведмеді з задертими вгору руками.

Родинний герб був вишитий на жупані Ярового.

— О-о-о, це довга історія.

— То розповідай, пане шляхтичу, — підбадьорив Савка. — Ми тут усі без гербів, то нам геральдична тема дуже цікава. Ге ж, хлопці?

Хлопці закивали. Ярема змочив горло з фляжки.

— Легенда каже, що один король двинув коні, не залишивши заповіту, і волю свою якимось загадковим чином сповістив із того світу. Корону та нерухоме майно король лишив синові, а усе рухоме майно заповідав дочці. Хитрий принц вирішив формально виконати батькову волю і звелів запустити чорного ведмедя, який, безумовно, був рухомим майном, до опочивальні принцеси. У разі її смерті виконувалася воля короля та наочно демонструвалася нездатність принцеси керувати рухомим майном. Але дівчина виявилася справжньою козачкою: не тільки приборкала ведмедя, але й навіть виїхала на ньому верхи зі своєї почивальні, піднімаючи руки до неба і вимагаючи справедливості. Брат угледів, що вищі сили на боці сестри, вибачився перед нею та віддав заміж за якогось там князя з усім, що мало їй належати. У пам'ять про те, що сталося, принцеса дала своїм нащадкам цей герб. Сенс його полягає у здатності Равичів із честю виходити з будь-яких важких випробувань, — гордо підсумував Ярема.

— Неймовірна історія! Смерть правителя, воля предків, протистояння родичів, дикі звірі, прекрасна діва та справедливість. Дуже драматично, майже Софокл, — покивав Савка. — То ти, виходить, нащадок короля?

— Я є ясновельможний шляхтич, — Ярема махнув пірначем на підтвердження свого статусу.

— А я є простий хлоп із Дикого Поля, — мовив Гнат, привстаючи на стременах із гучним звуком спаплюженого повітря. — Герба не маю, прабабця на ведмедях не їздила, жив серед гною у задрипаній дупі, а мій батько, Нестор Бойко, також із сіроманців. Родом я з-під Харкова. Колодій назвав мене Енеєм, бо я до біса моторний і люблю Енеїду Котляревського та перечитав її стільки разів, що можу декламувати.

— А ну, давай, — гукнув Савка.

— Еней був парубок моторний і хлопець хоть куди козак, удавсь на всеє зле проворний, завзятійший од всіх бурлак. Но греки, як спаливши Трою...

— Досить, вірю! Скажи краще, що у тебе на грудях за малюнок вибито.

— То секретне, бо частина посвяти, — відмахнувся слобожанин. — Не знаю, як жив би без вовчої стежки, бо коли всіх хлопців на селі побив, то від нудьги ледь не здох. Люблю до всрачки мандрувати, мені байдуже де саме, аби опанча була і вірний коник не кульгав... У жодні легенди входити не хочу, достатньо прожити відведене, а більшого мені не треба. Бо як тільки ввійдеш у ту історію, то кілька добродіїв від душі харкнуть на твоє ім'я, а хтось і на могилу насре, тут і до ворожки не ходи. Я собі краще оковитої перекину та майстра Котляревського почитаю.

— Чудова філософія, — зауважив Савка.

— Маю також старшу однокровну сестру, батечко мій ще той пес... Гуляка відомий, — вишкірився Гнат і підкрутив вуса. — Зуб даю, десь на теренах Гетьманату живуть ще кілька невідомих мені сестричок і братиків... А відому сестру звуть Катрею, вона також з Ордену, а ви, готовий закластися, чули про неї.

— Катря Бойко? — округлив очі Северин. Захар оповідав про дівчину, яку прозвали «Дикою» за її запальний норов і славнозвісну звичку відрубування пальців нахабним залицяльникам. — Та сама фурія — твоя сестра?

— Єдина людина, яку я боюся на цьому світі, — Гнат здригнувся, немов від холоду, та незграбно змінив тему: — Ех, шкода, що нас до Полтави не направили! Там галушки з м'ясом, чортова смакотінь! І пиво.

— Пиво у нас усюди добре, — авторитетно зауважив Ярема.

— А ще у Полтаві можна стрінути майстра Котляревського...

Запала тривожна мовчанка. Юнаки мовчки між собою переглянулися.

— Що таке? — занепокоївся слобожанин. — Чого зиркаєте?

— Він же помер, — наважився повідомити Северин.

— Хто помер?

— Котляревський.

— Як це помер?! — обурився Гнат. — Якого дідька?

Новина