Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

— І вам!

— Не забувай писати.

Шаркань сумно заіржав, покидаючи Руду, і кілька разів намагався озирнутися. Северин, навпаки, не озирався, бо ще у Соломії зрозумів, що прощатися краще без цього.

Ватага поїхала геть від Буди.

— Отже, — Савка не дав народитися звичній мовчанці незнайомих людей. — Скільки до Києва миль?

— Тридцять одна, — озвався таврієць, що єдиний із ватаги вивчав атлас, а не супутників. — Якщо чвалом, до ночі доїдемо. А як їхати спокійно, то завтра до обіду.

— Тоді пропоную не поспішати та роззнайомитися! Адже, наскільки мені відомо, саме у цьому полягає сенс цієї милої традиції. Савка Деригора, до ваших послуг!

І він скинув шапку, махнувши нею у легкому поклоні. Перо павича при цьому зачепило вухо його коня.

— Ярема Яровий, — пробасив рудий здоровань із пірначем за чересом.

Він був єдиним з п'ятірки, хто вбрався по спеці у жупана. Галичанин мав густі вуса та бороду, що приховували рясне ластовиння та здоровий рум'янець на щоках. На лівому пальці блищала печатка з тьмяним рубіном.

— Син отого велета-осавула?

— Онук, — зітхнув Ярема.

У ньому було щось від діда, особливо грива непокірного волосся — в осавули воно посивіло, а в Яреми буяло рудим вогнем. На лобі неслухняне полум'я стримувало очілля.

— Гнат Бойко, — слобожанин приклав долоню до грудей — там, де під льоном сорочки на шкірі темнів коловрат.

Гнат закрутив оселедця навколо лівого вуха, та дивився гострим, якщо не лютим, поглядом. Силою він міг посперечатися з Яремою, хоча не був таким величезним. За спиною на шкіряній портупеї навхрест покоїлися дві шаблі.

— Пилип Олефір.

Засмаглий таврієць їхав у сірому одязі на такому ж сірому й низькому бахматі, найбільш непоказному конику ватаги. Пилип заплітав солом'яне волосся у косу, що сягала йому аж до попереку. Очі блакитні, ніс орлиний, на шию пов'язано поширену серед південців хустку-маску від куряви. Крім сумок Пилип мав приторочений до упряжі канчук та сагайдак зі стрілами.

— Северин Чорнововк, — назвався останнім Северин.

— Теж онук осавули? — спитав Ярема, з цікавістю його розглядаючи.

— Ні. Він був учителем мого батька, Ігоря Чорнововка.

— Той самий Ігор Чорнововк, щоб я луснув! — очі Гната загорілися. — Месник-шаленець! Він досі полює на Вільну Зграю?

— Так, — відповів Северин напоказ невимушено.

— Оце я розумію, чорт забирай! Справжній лицар, відданий справі, — сказав Гнат, махнувши кулаком. — Чи він справді має список імен і кожну жертву викреслює її власною кров'ю?

— Все так.

Северин удав, що зацікавився чимось у полі неподалік.

— От і маєш, — не вгамовувався Гнат. — А мені батько казав, що то брехня та лайно собаче. Слухай, брате, а якщо він вполює когось за кордоном, то що з тілом робить? Везе сюди чи там закопує? Чи спалює та розсіює попіл?

— Не знаю, — Северин заходився шукати щось у саквах, аби уникнути нових запитань.

На тому перший раунд розмови стих, але Деригора так просто не здавався.

— Браття, аби наша бесіда не згасла, пропоную збити кригу перших хвилин та розповісти трохи про себе. І, як автор пропозиції, готовий бути першим! — Савка урочисто махнув руками. — Отже, я — Савка Деригора, він же брат Павич, як прозвав мене вчора пан Данилишин.

З ім'ям він справді вгадав, — подумав Северин. Не те, що його прізвисько... І чому дивачка Забіла обрала саме щезника?

— Майже все дитинство я пробігав без штанів та різав кошелі у перехожих на вулицях та площах славетного міста Києва, — оповідав Савка з ентузіазмом. — Безбатченко і безхатько, чиєю найзаповітнішою мрією було перейти до пограбувань. Такі у мене були сумнівні ідеали, браття, не судіть суворо вуличного голодранця! Все йшло до того, що мене заметуть сердюки, від котрих я багато разів успішно накивував п'ятами, але фортуна — зрадливе сучисько, і одного літнього дня я дуже помилився з мішенню. Не знаю, який чорт мене поплутав, мабуть, я спокусився на грубого гаманця та не розгледів череса з трьома клямрами, одного з найголовніших «зась-зась» у нелегкій справі кишенькового крадія. Я був управним злодюгою, браття мої, справжня іскра божого таланту, жодна душа мене не помічала, але той похмурий сіроманець миттю схопив мене просто за руку! Після довгої душевної бесіди пан Деригора (відверто кажучи, досі не знаю, що він у мені розгледів) запропонував стати джурою та носити такі капшуки на собі постійно. В іншому разі він погрожував віддати мене сердюкам, тож насправді вибору я не мав. Знав, хитрюга, куди бити! Ось так я став на вовчу стежку та ні про що не жалкую. І зараз повертаюся до рідного міста, якого не бачив шість років, бо шановний учитель мандрував виключно лівобережними полками, а особливо полюбляв Сумський та Чернігівський паланки через тамтешнє пиво, яким через неймовірну скнарість мене ніколи не пригощав.

Усі зацікавлено слухали оповідку Савки — за винятком таврійця, на обличчі котрого було неможливо чогось прочитати.

— Що далі, спитаєте ви? — провадив Деригора. — Маю таку відповідь! Мої скромні плани: у ворожих криницях коня напувати, розкидатися золотом, мати безліч коханок та увійти в легенди гучніше за стариганя Мамая! Так що, браття, можете пишатися: у вашій ватазі їде майбутній герой численних кобзарських дум, пригодницьких книжок і всесвітньо відомих трагедій. Неабияка честь, між іншим! А в Києві я влаштую нам чудове дозвілля, бо знаю те місто як свої п'ять пальців — ви навіть оком не змигнете, як усе розтринькаєте.

За словами Деригора у кишеню не ліз і викликав саму тільки посмішку, бо за строкатим вихвалянням читався сміх над самим собою. Він умів подобатися людям, був із тих, що всюди легко ставали душею компанії.

Завершення промови Ярема, який добродушно посміювався над кожним жартівливим реченням, зустрів оплесками.

— Ох і гарно стелиш, братику, тобі треба книжки писати або в Раду йти!