Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

— І, бажано, ім'я дуба, його ти знайдеш в атласі — там кожне дерево підписано унікальною назвою. Таким чином ти надішлеш власні координати. Намагайся надсилати короткі та змістовні послання. Жарти та лайку залиш для особистого листування.

— Цей голос... Який промовляв до мене, зачитуючи лист... Він не був схожий на ваш.

— Кожен дуб має власний голос. Кажуть, ніби то відбиток голосу характерника, що спочив, але це неправда. Я сам довго вслухався в один...

Захар похитав головою, посміхнувся і завершив:

— Останній урок закінчено, — Северин відзначив, якою силуваною була його посмішка. — Мабуть, хочеш написати листа батькові, еге ж? Його характерницьке ім'я — Вирій.

Захар перевірив годинник.

— Можеш не поспішати, бо часу ще вдосталь.

Він відійшов, набив люльку улюбленим тютюном з коноплями і закурив, погладжуючи Руду. Кобила форкала від диму.

Северин не знав, чи хоче він відправляти листа батькові. Що йому написати? Та й взагалі навіщо? Хіба йому не байдуже? Ще розсердиться, що Северин дізнався його потаємне ім'я...

Мабуть, усе ж таки треба. Нехай дізнається характерницьке прізвисько власного сина, навіть якщо ніколи ним не скористається.

Северин продиктував: «Отримав золоту клямру» та на тому закінчив. Надіслав листа, зупинив кров і дістав подарунок Захара, люльку-носогрійку.

Характерники курили разом, допоки Захар не промовив:

— Пора.

До дуба Мамая доїхали мовчки. Там юрмилися но-воспечені характерники та їхні колишні вчителі, іржали коні, а посеред ґвалту стояв незмінний стіл із двома скарбничими. З усіх осавул присутнім був лише Корній Колодій. Обличчя він мав пом'яте.

— Чорнововк? — перепитав один зі скарбничих і через кілька секунд видав Северинові документ із печаткою-вовком, кількома підписами та довгим номером у куточку. — Не згуби цю грамоту: вона підтверджує твою належність до Ордену. З нею ти можеш отримати свою місячну платню у будь-якому банку країни.

— Дякую, — Северин навіть роздивитися грамоту не встиг, як йому простягували атлас.

— Якщо втратиш грамоту чи атлас — повідом про це своєму десятнику. Суворо забороняється продавати мали характерників поза Орденом. Якщо втнеш таку дурницю, ми про це швидко дізнаємося, і тебе суворо покарають. Щиро раджу так не чинити.

Северин кивнув, розгорнув мапу і пролистав сторінки. Скільки манівців! Тут були відмічені та підписані дуби, корчми, колиби, гостинні двори, зброярні, вівчарські, мисливські, лісорубські хатинки, кузні та стайні — загалом, усе, що може знадобитися в дорозі мандрівному вершнику.

— Йди до того гурту, — вказав пером скарбничий. — То твоя ватага.

На радість Северина, там стояв його знайомий Савка Деригора, а крім нього слобожанин, що вчора затіяв двобій, галичанин, який пригощав усіх обідом, і мовчазний степовик із довгою косою, єдиний з четвірки, хто Чорнововку не запам'ятався.

— А от і ваш п'ятий, — разом із Северином до ватаги підійшов утомлений Колодій та роздав кожному по капшуку.

Северин зважив гаманця у долоні. Важкий! Усередині дзеленчали не тонкі мідні шеляги, а самі лише срібні таляри та золоті дукачі. Він стільки грошей у житті не бачив!

— Отже, панове характерники, ви тепер у курені вартових, з чим вас і вітаю, — вкрай буденним голосом промовив Корній.

Савка закотив очі та висолопив язика, демонструючи свою думку про курінь вартових.

— Не мавпуй, брате, бо зашлю в паланок у чорта на рогах, — флегматично повідомив осавула. Савка мигцем посерйознішав. — За традицією, після прийому до Ордену ватага молодих характерників їде до великого міста та прогулює там бісову купу грошви, яку ви знайдете у розданих капшуках. Раджу не скнаритися, погуляти на славу і назавжди запам'ятати ці славетні дні. Раніше їздили по трьох, але тепер нові правила... Неважливо. Вашій п'ятірці дістався Київ. Маєте три дні на гулянки, а затим вас знайде один із моїх десятників та видасть перше завдання.

— Нам потрібно сповістити своє точне місцеперебування? — перепитав степовик.

— Ні, — відмахнувся Корній. — Можете рушати.

Осавула пішов до скарбничих за новими капшуками для іншої ватаги. Судячи з виразу обличчя, Колодій сприймав цю частину своїх обов'язків без захоплення.

— Ну що, панове, — мовив Савка до ватаги. — Пропоную зронити останнє слово вдячності вчителям та по конях!

Захар чекав неподалік. Старенька, посіріла від часу сорочка, запилені штани, заправлені в такі ж запилені халяви шкіряних чобіт, благенький бриль на голові. Звичайний собі селянин, якби не шабля та не обвішаний мішечками й підсумками широкий черес із чорної шкіри.

Коли батько сказав, що Северин поїде від Соломії, бо йому доведеться бути джурою у цього чоловіка, хлопець розплакався. А тепер був ладен розплакатися від прощання з ним.

— Ну, погуляй там, козаче! Так, аби потім дітям було соромно розповісти.

— Погуляю, вчителю, — пообіцяв Северин.

— Відтепер я просто брат Бриль, — хитнув головою Захар. — Адже ти повноправний характерник, брате Щезнику.

— Ви все одно залишитеся моїм учителем, брате Брилю, — йому було дивно і смішно так звертатися до Захара.

Скільки Северин від нього навчився та дізнався! Скільки пригод вони пережили разом!

— Шість років... Гарні були часи, — Захар ніяково посміхнувся. — Якби мій син захотів стати характерником, він був би схожий на тебе, козаче.

Коли сину Захара виповнилося двадцять два, він закінчив Львівську технічну академію та поїхав до Австрійської імперії навчатися інженерії та механічних наук.

— Вам ніколи не було гірко від того, що син не став вашим джурою? — наважився спитати нарешті Северин. Це питання давно крутилося у нього на язиці.

— Ні, — миттю відповів Захар. — Я радий, що він обрав власний шлях. Вовча стежка повна смутку та болю. Діти не мусять йти за батьками слід у слід. Колись так було потрібно... Тепер — ні. Я пишаюся сином.

Чи Ігор Чорнововк так розповідав комусь про свого сина? На мить Северин зловив себе на заздрості і йому стало соромно.

— Щасти на вовчій стежці, — Захар міцно