Ханс Рослінг - Фактологія

цього інстинкту. Професійний обов’язок журналіста — роздути з події, факту чи даних те, чим вони насправді не є. Зробити їх важливішими, ніж насправді. І медійники добре знають, що відвертатися від особистості, поодинокого випадку, від болю — це просто-таки не по-людськи.

Два аспекти інстинкту розміру, разом з інстинктом негативу, примушують нас систематично недооцінювати прогрес, якого світ уже досягнув. У питанні про глобальні пропорції люди постійно вибирають відповідь, де йдеться про те, що базові життєві потреби забезпечуються лише в 20 % людей. Насправді правильною відповіддю буде 80 %, ба навіть ближче до 90 %. Частка вакцинованих дітей — 88 %. Відсоток людей, які мають доступ до електроенергії, — 85 %. Частка дівчат, що мають можливість ходити до школи, — 90 %. Використання великих цифр, особливо на тлі картин індивідуальних страждань, які регулярно показують благодійники і ЗМІ, спотворює бачення світу і примушує людей недооцінювати розміри прогресу.

Водночас ми занадто переоцінюємо частки від загального. Частка іммігрантів у наших країнах. Частка тих, хто проти гомосексуалізму. У кожному із цих випадків, принаймні у США і Європі, наші інтерпретації драматичніші за реальність.

Інстинкт розміру скеровує наші обмежені увагу й ресурси до окремих індивідуальних випадків і очевидних жертв, до конкретних проявів, що перед нашими очима. Сьогодні є багато надійних даних, схожих на ті, що я готував у Накалі, але у глобальному вимірі, на основі яких можна робити порівняння. Усі вони показують одне: на щаблях 1 і 2 не лікарі, і не кількість лікарняних місць рятують дитячі життя. Ліжка і лікарів легко порахувати, а політики дуже полюбляють розрізати червоні стрічки на нових будівлях. Але майже всього, що стосується підвищення рівня виживання дітей, було досягнуто завдяки превентивним заходам поза лікарнями, і робили це місцеві медсестри, акушери й добре освічені батьки, особливо мами. Усі дані показують, що рівень виживання дітей у світі збільшується наполовину тоді, коли матері навчаються читати й писати. Багато дітей у наші дні виживають насамперед тому, що вони не починають хворіти. Освічені акушери допомагають матерям під час вагітності й пологів. Медсестри здійснюють імунізацію. У малюків достатньо їжі, батьки забезпечують їм тепло й чистоту, люди навколо них миють руки, а мами можуть прочитати інструкцію на пляшечці з пігулками. Отже, якщо ви вкладаєте кошти в покращення здоров’я на щаблях 1 і 2, то вам слід інвестувати в початкову освіту, навчання медсестер і вакцинацію. Великі й гарні лікарні можуть зачекати.

Як контролювати інстинкт розміру

Щоб позбутися звички судити про загальне за часткою, вам потрібно два чарівні інструменти: порівняння й розподіл. Що ви кажете? Ви вже знаєте про них? Чудово, тоді почніть ними користуватися. Випрацюйте таку звичку! Я покажу як. Порівняти цифри

Найважливіше, що ви можете зробити, щоб уникнути помилкових висновків про важливість чогось, — уникати поодиноких цифр і даних. Ніколи, ніколи не залишайте просто числових показників. Не вірте в те, що одна цифра само собою має велике значення. Якщо вам пропонують розглянути одну цифру, завжди просіть надати додаткові дані (хоча б ще один показник) для порівняння.

Особливо будьте обережними із великими числами. Дивно, але показники після певного рівня, якщо їх не порівняти з іншими даними, завжди виглядають великими. А як велике може не бути важливим?

4,2 мільйона мертвих малюків

У 2016 році померло 4,2 мільйона малюків.

Це найсвіжіші дані ЮНІСЕФ: саме стількох малюків до одного року не стало у світі. Ми часто бачимо в новинах або матеріалах гуманітарних груп та організацій поодинокі, емоційно забарвлені цифри, як от ця. Вони викликають реакцію.

Ви можете уявити 4,2 мільйона померлих малюків? Це моторошно. Й особливо моторошно, коли ми розуміємо, що майже всіх їх не стало через захворювання, яким легко запобігти. Як можна сперечатися, що 4,2 мільйона в цьому випадку — це жахливо багато? Ви, певно, подумали, що ніхто й не сперечатиметься із цього приводу, але помилилися. Саме тому я і згадав цю цифру. Тому що вона не велика: вона прекрасно мала.

Якщо ми думатимемо про те, наскільки трагічною стала смерть кожного малюка для батьків, які так чекали на його першу усмішку, перші кроки, ігри, а натомість ховають власну дитину, то цей показник примусить нас ридати вголос і довго. Але кому ці сльози допоможуть? Натомість треба тверезо думати про людське страждання.

Цифра 4,2 мільйона стосується 2016 року. Роком раніше цей показник становив 4,4. Ще роком раніше — 4,5 мільйона. У 1950-му він складав 14,4 мільйона. Це на 10 мільйонів мертвих малят на рік більше порівняно з нинішніми даними. Ось бачите, як раптом ця страшна цифра стала меншою. Фактично вона була найменшою за весь час оцінювання.

Звичайно, я буду серед перших, хто прагне, щоб ця кількість була ще меншою та знижувалася швидше. Але щоб знати, як діяти, як правильно розподіляти ресурси, немає нічого важливішого, ніж холодний, тверезий розрахунок і усвідомлення того, що саме працює, а що — ні. Ясно одне: сьогодні ми запобігаємо дедалі більшій кількості захворювань і смертей. Ми ніколи цього не зрозуміли б без порівняння даних.

 Велика війна

В’єтнамська війна для мого покоління — це як Сирійська війна для нинішньої молоді.

За два дні до Різдва в 1972 році сім бомб убили 27 пацієнтів і медпрацівників лікарні Бах-Май у в’єтнамському Ханої. Я в той час вивчав медицину у шведському місті Уппсала. У нас було багато медобладнання і жовтих ковдр. Ми з Аґнетою координували збір матеріалів, які запакували в коробки й надіслали в Бах-Май.

П’ятнадцять років по тому я відвідав В’єтнам, щоб оцінити шведський гуманітарний проект. Якось я обідав разом із моїм місцевим колегою на ім’я Ньєм і запитав його про минуле життя. Він розповів, що якраз був у лікарні Бах-Май, коли на них почали падати бомби. Після того він координував розпаковування коробок із припасами, які надійшли з усього світу. Я запитав, чи пам’ятає він жовті ковдри, і по моєму тілу побігли мурашки, коли він описав, із якої тканини були ті ковдри. Здавалося, що ми з ним знайомі й дружимо вже триста років.

На вихідних я попросив Ньєма показати мені пам’ятник В’єтнамській війні. «Ти маєш на увазі пам’ятник Визвольній війні проти Америки?» — запитав він. Звичайно, я мав здогадатися, що він не називатиме цю війну В’єтнамською. Ньєм повів мене в один із центральних парків міста і показав маленький камінь (метр заввишки) із латунною табличкою. Я подумав, що це жарт. Протести проти В’єтнамської війни