Ханс Рослінг - Фактологія

крові. Це була медицина в умовах крайньої бідності. Якось на вихідних до нас приїхав друг — шведський педіатр, який працював у трохи кращій лікарні міста за 300 кілометрів від нас. У суботу після обіду мені довелося терміново виїхати на виклик, і він поїхав зі мною. У лікарні нас зустріла нажахана мати. Вона тримала на руках немовля з дуже сильною діареєю. Від хвороби дитина була настільки кволою, що вже не могла пити материнське молоко. Я прийняв маля, вставив трубку для харчування і наказав вливати перорально через трубку регідратаційний розчин. Мій колега-педіатр витяг мене за рукав у коридор. Він розлютився через те, що я призначив лікування настільки низького стандарту, і звинуватив мене в тому, що я економив на дитині, аби швидше піти додому обідати. Він вимагав, щоб я поставив дитині крапельницю з потрібними ліками.

Я теж розсердився на його нерозуміння.

— Це і є наші стандарти лікування в цій лікарні, — пояснив я. — Щоб знайти крапельницю для цього малого, мені доведеться витратити ще півгодини. І є серйозний ризик, що медсестра із цим не впорається. І так, мені доводиться іноді бігати додому на обід, бо інакше ні я, ні моя родина не протрималися б тут і місяця.

Мій друг не міг змиритися. Він вирішив залишитися в лікарні й декілька годин намагався потрапити голкою в тонкі вени дитини.

Нарешті він повернувся до мене додому, де дискусія продовжилася.

— Ти маєш зробити все можливе для пацієнта, який потрапив до лікарні, — наполягав він.

— Ні, — відповів я. — Це неетично витрачати весь час і ресурси лише на тих, хто спромігся прийти сюди. Я зможу врятувати більше дітей, якщо вдосконалю обслуговування за межами цієї лікарні. Я відповідальний за всі дитячі смерті в цьому районі: за ті, яких не бачу, так само, як і за ті, що відбуваються на моїх очах.

Мій друг не погодився зі мною, як, мабуть, більшість лікарів і працівників системи охорони здоров’я.

— Твій обов’язок зробити все для пацієнта, який уже потрапив до тебе. Заява, що ти можеш урятувати більше дітей десь там, — це просто жорстоке теоретичне припущення.

Я був страшенно втомлений, припинив суперечку і пішов спати. А наступного дня почав рахувати.

І допомагала в цьому моя дружина Аґнета, яка керувала пологовим відділенням. Ми знали, що того року в лікарню прийняли загалом 946 дітей, майже всі до 5 років. Із них померло 52 (5 %). Нам потрібно було порівняти цей показник із показником дитячої смертності в усьому районі.

Тоді рівень дитячої смертності в Мозамбіку становив 26 %. Район, де я працював, нічим особливим не вирізнявся, отже, ми могли використати цей показник як базовий. Коефіцієнт дитячої смертності розраховується через співвідношення кількості дитячих смертей на рік до кількості народжених за цей період.

Отже, якщо ми знаємо кількість народжених у нашому районі, то можемо визначити кількість померлих за допомогою показника дитячої смертності 26 %. Відповідно до останнього перепису населення, кількість народжених у місті становила 3000 щороку. Населення району в п’ять разів перевищувало населення міста. Ми припустили, що приріст теж був у п’ять разів вищий — тобто становив 15 000 новонароджених на рік. За коефіцієнта смертності 26 % виявилося, що серед моїх обов’язків було запобігти 3900 смертям на рік, із яких на лікарню припадало лише 52. Перед моїми очима було лише 1,3 % роботи.

Тепер моє шосте відчуття підкріплювалося цифрами. Організація основного медичного обслуговування громади (а також підтримка й нагляд), що могла запровадити попередження й лікування діареї, пневмонії та малярії до того, як вони почнуть загрожувати життю, врятує більше життів, ніж крапельниці летально хворим дітям, які вже перебувають у лікарні. Я вірив, що буде вкрай не­етично використовувати додаткові ресурси в лікарні, поки в більшої частки населення (і в тих 98,7 % дітей, які помирали, так і не потрапивши до лікарні) не буде базового медичного обслуговування.

І ми почали навчати сільських медпрацівників: вакцинувати всіх дітей без винятку, якомога раніше лікувати найважчі захворювання в найменших медзакладах, які можуть бути в пішому доступі для батьків дитини.

Це дуже жорстокі розрахунки крайньої бідності. Я почувався ледве не звіром, відвертаючись від певної дитини, яка вмирала на моїх очах, і повертаючись обличчям до тих сотень анонімних смертельно хворих дітей, яких не міг побачити.

Я пам’ятаю слова Інгигерди Рут, яка працювала місіонерською сестрою в Конго й Танзанії, поки не стала моїм ментором. Вона завжди повторювала: «У найглибшій бідності ти ніколи не прагни ідеалу. Якщо так робитимеш, це означатиме, що ти крадеш ресурси звідти, де їх можна використати краще».

Більше уваги до поодиноких видимих жертв, а не до багатьох, яких ми не бачимо, може призвести нас до витрати ресурсів на вирішення лише частки проблеми, а відповідно ми зможемо врятувати дуже мало життів. Цей принцип застосовується скрізь, де доводиться визначати пріоритети й розподіляти обмежені ресурси. Людям важко говорити про ресурси, коли мова заходить про рятування життя, його продовження або покращення. Зазвичай це сприймається як безсердечність і черствість. Та якщо ресурси не безмежні — а вони ніколи не безмежні — найгуманніше буде увімк­нути мозок і подумати, як найкраще використати те, що є.

У цьому розділі ми багато говоримо про смерть дітей, бо найважливіше, про що я дбаю, — це дитячі життя. Так, я розумію, що рахувати померлих малюків — це безсердечно й жорстоко. Як і говорити про смертельно хвору дитину й економічну ефективність в одному реченні. Але якщо ви замислитеся над цим, то зрозумієте, що винайти найбільш економічно ефективний спосіб, щоб зберегти якомога більше дитячих життів — це вияв найменш бездушного ставлення до них усіх.

Раніше я закликав вас побачити за статистикою індивідуальні випадки, особисті історії. А тепер я закликаю вас побачити за особистою історією статистику. Неможливо зрозуміти світ без цифр і показників. Але й лише через цифри й показники його теж неможливо зрозуміти.

Інстинкт розміру

Люди звикли судити про річ чи явище з їхніх пропорцій. Не хочу нікого образити. Нам властиво судити про річ за її частиною або робити неправильні висновки про розміри речей. Ми дивимося на якийсь окремий показник та інстинктивно робимо висновок, важливий він чи ні. Так само інстинктивно — згадайте той випадок у лікарні Накали — ми помилково оцінюємо важливість окремого випадку або очевидної жертви. Це і є два ключові аспекти інстинкту розміру.

Засоби масової інформації — найкращі друзі